Мармароси. До Піп Івана.

Маршрут: Ділове - водоспад Ялинський - п. Лисича - г. Піп Іван Мармароський - ур. Пікет - Богдан.

Добиралово туди: Київ - Мукачеве (потяг 99), Мукачеве - Ділове (ранковий франківський автобус).

Добиралово назад: Богдан - Рахів (попутка), Рахів - Івано Франківськ (пекельний дизель), Івано Франківськ - Київ (потяг 43).

Трохи конкретики. Добиралово до Ділового через Мукачеве підходить для малих груп. Потяг відправляється з Києва о 15.22, в Мукачеве прибуває о 5.08. До автовокзалу можна без проблем добратись на таксі (знаходиться далеченько). Ранковий франківський автобус відбуває о 6.00. За найкращих розкладів у Діловому можна бути о 10.40.

Радіти власному дню народженню може тільки психічно хвора людина.

Пакуй манатки і вали куди подалі і надовше.

В Шепетівці у старших панянок на платформі потрібно обов*язково затаритись півасом "Князь Сангушко". Потім лізь із ним на свою верхню полицю і чекай чудес! Чудеса знайдуть тебе зненацька, коли заспана провідниця буде, заплющивши очі, махати руками у себе перед обиччям намагаючись згадати за якими дверима знаходиться це Мукачеве. Коли вона їх в кінці-кінців знайде і відкриє, ти потрапиш в закарпатський магічний реалізм.

Мукачевський автовокзал. Водій побачив наші з Дашою рюкзаки, зненацька підірвався з-за свого штурвала і побіг до задніх дверей-звільняти місце для багажу. Як виявилось, на "задній площадці" він віз орла в клітці. Горда пташка дивилася на нас так, ніби от-от вирветься з цієї пастки і надає нам усім піздюлєй. Водій дістав орла з клітки і засунув в коробку з-під сигарет, яку йому приніс його колєга. Ще один старший пан, який поміж ними виглядав аксакалом, розповів дивну історію, про те, як віз говорячих папуг з Чехії. Ніжним пташкам чогось не сподобалось в багажнику аксакала і вони всі здохли. Отака хуйня, малята. 5.45 ранку. В приавтовокзальному кафе з колонок жадібно скиглив про відносини між мужчиною і женщіною русифікований молодий чоловік. Коробку з орлом запхнули в нижній багажник до численних клітчатих торб, тостерів і пляшок з вином. Якось та поїхали.

Вся дорога нагадувала сумбурний калейдоскоп. Старі кам*яниці змінювались недолуго відреставрованими старими кам*яницями, елітною забудовою, вифарбуваною в яскраво-кислотні кольори і зашитою пластиковою вагонкою, дерев*яними хибарами, кошмарними, аварійними будівлями часів совка, занедбаними кладовищами. Здається в Хусті, я бачив шикарний ТРЦ зі здоровенними дзеркальними вікнами-вітринами та фітнес-клубом на другому поверсі. На першому поверсі крізь шибки можна було розгледіти в куточку цілу підбірку вінків на могилки. В Солотвині я був вражений євромегалітичною забудовою. Вздовж траси стояли здоровенні хати-готельні комплекси з колонами, мармуровими левами, гіпсовою ліпниною і всім, чим треба для люду, спраглим за спа процедурингом. Відчуваю, що археологи майбутнього, знайшовши Солотвино в проваллях соляних шахт, будуть приємно здивовані кількістю історичних пам*яток! Десь в тому ж районі з вікна бачив залишки єврейського кладовища в чиємусь затишному садку, прямо за будинком. Черговий пласт історії сховано надійно від очей. Якщо кому цікаво, то з Солотвина ходили потяги до Освенціму. А ще тут було одне з 9 гетто в Закарпатті.

В Діловому можна затаритись їжею на маршрут. Головне, йдучи від ділових прикордонників, не пропустити міст через Тису. На маршрут стали о 13.15. Жорстка антропогенка ще довго супроводжувала нас: лісопилки, мармуровий кар*єр, якісь загорожі, засрані і не дуже стоянки вздовж дороги, [побудовані з використанням містичних вчень і підручних засобів] мости через Білий, які ледь-ледь тримались купи і багато чого іншого. На одному з шлагбаумів зустріли місцевих дітей. Вони телепатично відчували в наших торбах наявність печива. Таким хрін відмовиш.

До Ялинського водоспаду йти потрібно обов*язково. Головне щоб пощастило з погодою, бо в дощ дертись, а потім повзти вниз по крутим і слизьким від багна стежкам як мінімум неприкольно. І якщо є можливість залишити когось знизу з рюкзаками, то краще нею скористатись.

Дорогою до водоспада зустрічали грибників і ягідників. Виглядали вони не дуже доброзичливо. Більша половина з них про існування водоспаду навіть не здогадувались. Один навіть поцікавився чого нам вдома не сидиться. Велком ту карпати, мазафака!

Від водоспада спускались весело і довго. Валив нормальний дощ, стежку розмило. На особливо крутих участак доводилось ледь-ледь повзти від дерева до дерева, щоб не похєритись. Повернулися на червоний маршрут, трохи перепочили, відмились від багна і рушили по дорозі на схід вздовж Білого. На шляху траплялись шикарні водоспади і скелі. Дощ моросив не припиняючись до дев*ятої вечора. Я вже думав, що ми нормально відійшли від цивілізації, аж тут по розбитій дорозі в напрямку Ділового згори скотився військовий КрАЗ. Великі та дивні діла твої, Боже!

В перший день на ночівлю стали на невеликій галявині поруч з місцем, де дорогу перетинає Білий (трохи далі стежка круто повертає на північний-захід). Місце не ідеальне, але нам воно здалося схожим як мінімум на Монте Карло. Даша зварила на вечерю суп (частина якого стала нашим майбутнім сніданком).

День 2.

Старт о 9.30. Практика вечері-сніданку економить час! Ранок був сонячний. Почали конкретно набирати висоту. Потім вийшли до галявини з колибою. Після чого звернули з червоної маркованої дороги і пішли напряму до полонини Лисичої. По маршруту знову перетнули Білий, потрапили в затишне урочище.

Потім був довгий підйом "серпантином" до полонини. Натрапили на цілі поля чорниці. Був довгий привал, бо таке пропускати гріх. Тим часом погода псувалась.

Спочатку моросило, потім почало конкретно дощити. В районі другої вирішили натягнути тент, пообідати і перечекати дощ біля струмка на галявині зіхідніше полонини. Після третьої погода зіпсувалася остаточно. З боку Румунії привалило хмар. Грім, блискавки, все як треба. Пройшли ще метрів 150 і вирішили стати в лісі на невеликій галявині зправа від підйому до колиби на Лисичій.

Намет поставили під розлогою сосною, зовсім поруч був струмок з водоспадами. Навколо стоянки було повно чорниць і грибів. Зрозумівши, що чекати нормальної погоди немає сенсу, вирішено відкласти Піп Іван на наступний день. Розвели таке-сяке багаття, зварили борщ з місцевих грибів. Ранній відбій-ранній підйом. Нас чекав Піп-Іван.

День 3.

Старт о 8.30. Ранок був сонячний. В районі дев*ятої пройшли колиби на полонині. Зустріли декілька стоянок з групами дорогою. Попереду вже нависав Піп Іван. Деручись на гору зацінювали панорами. В районі 11.30 видерлись до стовпа з прапором. Зустріли групу, по-ходу київську. Повтичили, пофоткали, перекусили і рушили далі по хребту. Почало збиратись на дощ. Спустилися з хребта, стежка повернула різко на Північ.

Знизу була роздовбана автомобільна прикордонна дорога, обабіч якої штучно насадили ялинки, які ховали за собою краєвид. Відчуття того, що ти в горах якось втрачалося. А ще ця дорога запам*яталася здоровенними купами коров*ячого лайна. Інколи мені навіть ставало страшно від приблизного підрахунку розмірів істоти, яка могла тут накласти такі гори в таких обсягаг.

Після третьої, як по розкладу, з боку Румунії навалило хмар і почало гриміти і фігарити блискавками. В районі четвертої поставили намет-пересидіти дощ і пообідать. Так як води залишався неповний півторалітрович, було вирішено збирати дощову воду, що стікає з тенту намету. Зібраної води вистачило на приготування буржуйського картопляного пюре і чай. Виживання, йопту. Через годину дощ більш менш втих і ми пішли далі. Нас чекав ше тригодинний перехід по роздовбаній дорозі, що місцями перетворювалася в суцільне багно. На підході до Межипотоків звернули ліворуч на маркований зеленим маршрут до Богдана (13 км.). На стоянку стали в урочищі Пікет, хоча за попереднім планом мали ломити аж до ночі. На заваді стала погода, яка знову почала псуватись. Місце для стоянки зручне, поруч джерело, з дровами все ок. Але доволі засмічено: консервні банки, пляшки, засоби гігієни. Коротше кажучи, туристи, не будьте свинями-бережіть природу, Мать вашу!

День 4.

Старт о 6.30. Під ранок більш-менш розвиднілось. Дорога вела нас в долину Тиси. Постійний спуск. Останні два дні я намагався знайти український аналог російському слову "распутица". Двоє відчайдушних мужиків, чиї мопеди приречено борсались в багні і час від часу глохли, назвали це "піздєцом" і сказали що далі буде "трудно" йти. Їх чекали безкраї поля "ягоди" і вони продовжили свій важкий шлях до вершин. Місцеві з нами говорили переважно як з маленькими дітьми, супроводжуючи слова жестикуляцією і гримасами.

Коротше кажучи, через чотири з половиною години ми дійшли до Богдана, де підтоварились в магазині, схожому на затхлий погреб. В магазині були столи з лавками, за якими можна було посидіти в теплій компанії старих друзів і холодильники, які ніфіга не холодили і били струмом. Переважна більшість будинків була євровідремонтована. В дворах стояли різнокаліберні джипи-іномарки. Вулицями люди в шльопанцях пафосно місили бруд і дивились "свисока" на брудне турйо. Пішли до мосту через Тису. Саме тут можна було бусом/попуткою/фірою доїхать до гуцульського Парижу!

Рахів воістину місто контрастів! В нього є власний екземпляр Бентлі. До відправки пекельного дизеля залишалося більше години, тому ми вирішили влаштувати рандеву по рахівським "пітєйним завєдєніям".

Кафе-магазин біля вокзалу має душевну атмосферу, смачну каву, різнобійний посуд (можливо ще часів цісаря) і несильно розбавлене пиво (хоча тільки "Оболонь"). За столиком біля вікна, поруч з шинквасом за кавою сиділи дві автентично вдягнені бабульки. Мене не полишало відчуття, що так само за кавою вони могли сидіти ще за ЧСР. В той самий час, мужики надворі виглядали як потенційні роздавачі піздюлєй. Хороше місце. Раджу.

Євроінтегрований кафе-бар біля кафе-магазину має мінімальний набір страв, сильно розбавлене "Оболонь", немісцеве вино (цей факт чогось дратує обслуговуючий персонал) і дизайнерський годинник. Зате тут є туалет. Заїбісь.

І нарешті мегапафосна "Сакура" на березі Тиси. Оу-є! Меню не відповідає реальності, Чернігівське-Балтика(!)-Львівське, кухня доволі дивна. Замовлення доведеться почекати, зато вид відкривається просто божественний! Тут є туалет! 

Рандеву треба було закінчувать, бо до дизеля залишалось 15 хвилин.

На весь вагон відкривалося тільки одне вікно. Жіночки з пакетами і кравчучками накрили нехитрий "стіл" і почали накатувать водочку, одразу як дизель рушив. Потім всі вони повлягалися на лавки, час-від-часу перекликаючись між собою. Більшість пасажирів знали один-одного. Стопудово. Чужаки (ми, наприклад)  в цьому мікросвіті вичислялись на раз-два. За вікном змінювались ландшафти і населені пункти. На під*їздах до Ворохти дизель зненацька "зламався" і тільки з третьої спроби підкорив "перевал". 

Чим ближче було до Івано-Франківська, тим більше підпаковувалося людей. Вагон з одним відкритим віконечком і туалетом робив подорож пікантнішою. Не пам*ятаю коли, але мені набрид увесь цей балаган і я вирішив покимарить. В результаті кимарив я тривожно, з виринаннями в реальність, яка ставала все моторошнішою і моторошнішою). 

Жити в одному з географічних центрів Європи, як на мене, неабияке випробування. Знаходитись на лезі між демократичним майбутнім і посттоталітарщиною важко. Наприклад в тебе є Бентлі, але в той самий час ти тільки і робиш, що їздиш ним по ямах. Але в тебе є Бентлі. Твій ресторан знаходиться над Тисою, має пафосну назву і увішаний мотузками, але прискіпливий європейський турист наврядчи завітає сюди вдруге чи порадить його своїм друзям. Але твій ресторан пафосний і мегакруто виглядає ззовні. Ти маєш заїбісь хату, джип і взагалі ти супермодний чувак, але за твоїми кованими воротами починається убоге багно, яке і дорогою назвати важко. Але ти супермодний чувак і маєш джип. Перекошене усвідомлення прекрасного породжує спотворення в розумінні моралі? Чи як? А ці люди стопудово глузували з пшонківських апартаментів і золотого батона. 

І для мене чогось всі ці мавпування по Європі тут більше нагадують масове викорінювання культурних особливостей етнічних груп, яким тут доводилось жити. Тільки пластикова вагонка, тільки гард кор!

До Франика прибули із півгодинним запізненням. Спочатку коротали свій час в "Ситій ложці" під добірні потоки галімої (переважно російської) попси. Жопи, цицьки і круті тачки неабияк покращують апетит. Потім пішли таритись хавкою в потяг.

Коли на "клумбі" біля вокзалу чекали прибуття нашого потягу, до нас підбігло бомжувате цуценя. Даша пригостила його шматком с/к ковбаси, який залишився в нас з гір. Барбос вхопив шматок і побіг закопувати його десь в нетрях клумби. Чесно кажучи, він мені когось нагадував.

П.С. Вже вдома якось так сталося, що я натрапив на мапу Мукачева. Мою увагу привернуло кладовище одразу біля автостанції. Пізніше я довідався, що за совка автостанцію побудували на місці старого єврейського цвинтаря. Такі от діла.

П.П.С. Про голокост на Закарпатті.