Велотріп Одещиною (Білгород-Дністровський-Лебедівка-Катранка)

Нитка маршруту: Білгород Дністровський - Сергіївка - Вільне - Курортне - Миколаївка - Лебедівка - Тузли - Жовтий Яр - Приморське - Расєйка - Катранська коса - Лиман - Татарбунари - Арциз

Довжина маршруту: ~210 км.

Тривалість: 4 дні.

Збираючись в похід, дуже важливо правильно розставити пріоритети і зазирнути правді в очі. Маршрут можна проїхати по спорту і в рекордний час, а можна долати неспішно, з пивстопами, кавунами і царськими днюваннями під шатром. Завжди доводиться жертвувати одним на користь іншого, тому дуже важливо мати пару запасних аеродромів, на випадок, якщо матрасити на живописному пляжі тобі подобається більше, ніж валити по роздовбаній дорозі поміж дестрою і безкрайніх висохлих соняшникових полів.
До Білгород-Дністровського їхали напівпорожньою (напівповною) електричкою під звуки гітари і саксофона. Почували себе вальяжно і розв*язно - велосипеди розвішали за сідала по багажним полицям. Плотно поснідали, доїдаючи нєучтьонку один-одного (переважно варені яйця). Десь на обрії час-від-часу з*являлося і зникало море. Суцільне очікування пригод!

В Білгороді нас довго не хотів випускати з елетрички озвірілий натовп бажаючих поїхати нею назад в Одесу. Героїчно вибившись на світ божий, ми одразу мобілізувались і рванули мощеними вуличками в бік магазина "Пивовар", про існування якого нам сповістив навігатор. Дуже важливо мати навігатор, що поділяє твій світогляд і захоплення. Нажаль, магазин був зачинений і ми покатили в бік фортеці. В Білгороді всі вулиці ведуть до фортеці і помилитись  в маршруті дуже важко.

Не  встигли ми прищепити наших коней до поручнів фортечної велопарковки, як одразу ж потрапили в об*єктиви місцевого телебачення. Поніжилися в лучах слави і світського життя, засвітили "Гряду", привітали всіх з Днем Незалежності. Життя прожите не дарма, одним словом. Далі гуляли аварійними стінами, відвідали тюрму, відбивалися від зграй набридливих комах, підглядали в гаремі, робили концептуальні фотографії. Але нестримна жага пригод все не давала нам спокою і манила нас до білосніжних пляжів Чорного моря.

Ми  дуже швидко затарились в "Таврії-Б" і одразу ж потрапили у веселу і захоплюючу пригоду. Сліпо довірвшись навігатору, я заманив свою групу в край пісків і мучєній. Хоча по карті тут мала буть ґрунтівка. Нікому не раджу їхати до Салганів велосипедом вздовж залізничних шляхів. Тут у нас стався перший прокол на маршруті. Акація дуже підступний і хитрий супротивник.

Далі був обід на перехресті біля Шабо. Їли кавуна, заїдали динею. До моря лишалася від сили година їзди.

До Сергіївки увірвались на всіх парах. Це курортне містечко зустріло нас фразою "Постояльці їдуть!", яку місцева бізнес вумен пенсійного віку, тільки но побачивши нас, кинула колезі по цеху. До моря їхали довгою і затишною алеєю. В процесі її (алеї) подолання, я всерйоз задумався над ідеєю створення кипарисово-морського освіжувача для туалетів, щоб викликати ним напівзабуті спогади про морський відпочинок в найінтимнішому для кожного з нас місці. В результаті виїхали до чогось, що в кращі часи мало бути клумбою, оточеною лавками та елементами ландшафтного дизайну, і побачили море! Мало того, побачили лиман і довжелезний міст через лиман! Незабутнє зрєліще, скажу я вам.

Сергіївка, в цілому, доволі затишне містечко. Я б сказав, душевне. А от пляж на косі за лиманом мені якось не сильно сподобався. Можливо це все через вітер, яким акупунктурно фігарило піском по незахищеним частинам тіла чи через похмуру погоду. Хз, короч. Оцінивши обстановку і переконавшись, що проїхати по косі нам ніяк не вдасться, було вирішено їхати в об*їзд лиману до лісу біля Лебедівки. Командно увімкнули режим мужика і повалили назустріч пригодам. Спочатку їхалось доволі напряжно через мордовінд. Але наші потуги зненацька заколосилися і принесли плоди у вигляді придрожньої точки продажу кавунів, динь і вініща по смішним цінам. Тут вищими силами нам було послано мегасмачний кавун (гривня-кіло!). Затарились на вечір динями і прикупили два літра вініща. Короч, далі їхать стало повеселіше.

У Вільному набрали води на вечерю і отримали в нагрузку купу помідорів від доброзичливих місцевих жителів. Вільне запам*яталося гусями, які були схожі на білі кулькИ, і нормальним таким лосінням під гору. Далі їхали вже абсолютно ненапряжно. Приморське і Курортне подолали одним махом. Дорога пішла паралельно високому берегу і ми дивились на море дещо зверхньо.
В Миколаївці здалеку побачили манящий червоний тент "Чернігівського" і вирішили зробити пивстоп перед фінішним ривком до місця стоянки. І не промахнулись. Затишна атмосфера, доброзичливий хазяїн, смачне живе пиво (Дудляр) і волинська ковбаса змусили нас кинути якір в цій тихій гавані майже на годину.
Момент, коли я доїхав до краю високого берегу і побачив в літніх сутінках десь далеко знизу білий піщаний пляж, здався мені як мінімум нереальним. Короч, краса була така, що хотілося ставать табором прям тут і зараз. Але близьке розташування автомобільного кемпінгу і гамір курортного міста погнав нас далі в ніч. Їхали вздовж берега по мегашикарній ґрунтовій дорозі і волали "Дудляр і море!". Їхалося навпрочуд легко і швидко. Місце нашої ночівлі і майбутнього напівднювання було нерукотворно похобочене небесним провидінням. Тут було все: вирубані в крутому березі сходи до пляжу, місце для багаття, борсуча нора, дубова роща і навіть звалище. Дуже скоро стало ясно, що поруч з нами знаходиться якийсь черговий говно кемпінг, але нам вже було на всьо пофіг. Єдине чого не було, так це води. Але то такоє. Головне, що було повно зірок на небі і світлохоботящого планктону в морі. Не стоянка, а якийсь рай з борсуковою норою.

Ранок наступив зненацька. Слід зазначити, що хоч ліс і був поруч, з дровами виник певний напряг, бо члени говно-кемпінгу змели увесь сухостій в околицях, залишивши за собою тільки гори гівна під папірцями. Проблема вирішувалася безбожним тиренням дрів у сплячих отхоботків. Трохи пізніше небеса дарували нам обгорілі поліняки, що були знайдені на звалищі нашими скаутами. Хто іщєт, тот всєгда найдьот. В помсту за наш беспрєдєл, говно-кемпінг послав нам малолітнього копрофіла, який тероризував наш табір і робив неоднозначні та несподівані вчинки в його околицях. Діти-цвіти жизні!

Поснідавши, спустилися сходами до моря і залипли біля нього на добрі чотири години. Грали в алтімейт, допомагали юнацтву в ракетобудуванні, купалися, дрихли, фоткались тощо. В кожному з нас починала прокидатись жага до пригод і коли бажання відкривати нові ґоризонти досягло всезагального апогею, ми зібрали наші манатки і покатили лісом в бік Лебедівки.
В лісі натрапили на платний кемпінг з баром, водою і ресепшеном, навколо якого було повно шлагбаумів і табличок про заборону перетинання його пішки, тачкою чи велосипедом без дозволу адміністрації. Були б в тєму вишки з автоматчиками. Короч, свавілля і самозхват. Засрали увесь ліс своїми кемпінгами.

Лебедівка запам*яталася, як місто-курорт без розливного піваса, кавунами по київським цінам і пост-совково-апокаліптичними ландшафтами. Обідали на задворках цього парадайзу в місці, де високий берег кардинальним чином переходить в косу, а пляж більш ніж наполовину складається з недопалків і пляшок. Море - це свято, яке завжди з тобою.

Далі був довгий об*їзд тузлівських лиманів. Чим далі віддалялися ми від моря, тим депресивнішими ставали пейзажі і убитішими дороги. Місцеві автолюбителі прокладають обабіч убитого асфальту ґрунтовки і валять ними, здіймаючи хмари куряви. Їхалось нам важкувато через зустрічний вітер і нудновато через одноманітність посадок, полів і руїн радгоспів. Орієнтовно між Веселим і Безім*янкою наш запал повністю вийшов і ми вирішили трохи перепочити на узбіччі. І от, в момент, коли ми мали саме рушать, біля нас зупинився білий бус і шикарний дядько в знак солідарності велосипедистів світу подарував нам 5 (п*ять) кавунів.

Дядько признався, що респектує велоспорт, велосипедистів і має вдома тандем. Короч, велосипедистам дуже важливо зустрічати людей, які їх респектують і дарують кавуни. Два кавуна ми приговорили на місці, на третій довго дивилися, але залишили в живих і допакували до решти по баулам. Короч втичили десь з годину. Непоганий такий привал вийшов.
Далі був убитий переїзд через Хаджидерський лиман і море очерету по добидві його сторони. Село Лиман виглядало так, ніби в них спокон віків не було пивзаводу. Тут нам зустрілася тільки здоровенна зграя пташок, що чорною плямою обліпила дорогу і в сутінках виглядала крапаль моторошно. Треба було шукать місце для бівуаку.

Жовтий Яр став такою собі жирною крапкою наших денних поневірянь. Натрапили на дуже привітних людей, в яких набрали воду, прозондірували ринок вініща, нарвали слив і отримали більш ніж повну інформацію про кабаки і магазини в їхньому селі. Зробили традиційний передбівачний пивстоп в магазині "У Юрія" (свіжий розливний "Янтар" по 11!). З*їли палку ковбаси, поговорили за жизнь. Було вирішено ставать на ночівлю десь неподалік, бо околиці села в проміннях сідаючого сонця виглядали просто божественно.
Місце для стоянки було мегашикарне: на березі стрьомної річки, біля посадки з купою сухостою. На протилежному березі полчища комбайнів збирали урожай соняшника, снуючи туди-сюди і блимаючи ліхтарями.
Снідали дещо пригорілим рисом зі згущлом, родзинками і місцевими сливами. Наш шлях далі мав пролягати добре укатаною ґрунтівкою, що вела в поля геть від траси. Їхалось нам просто шикарно. Відрізок від Жовтого Яру до Рибальського просто створений для велотуризму. На окремих участках вижимали майже 40 км./год..

Менш ніж за годину приїхали в Рибальське, де поповнили запаси води у одного доброго дідуся і отримали детальний інструктаж по нашому подальшому маршруту. Проїхали полями ще кілометра чотири і виїхали до лиману, прямо на зграю пеліканів. Пелікани виглядали дуже жирними і неповороткими, але це ніяк не впливало на їх аеродинаміку. Польот пелікана воістину заворожуюча тема!

На  свій страх і ризик вирішив перевірити цілісність коси біля Приморського (бо Гугл карти показують її розмитою по центру). Коса виявилася цілою з добре укатаною дорогою.

Але був один нюанс, про який я дізнався значно пізніше, в процесі купівлі домашнього вина. Якийсь старший пан повів мені, що ця коса має погану репутацію серед велосипедистів, бо там росте якась дуже хитрожопа колючка, яка мигом б*є колесо. Короч, його слова я не сприйняв всерйоз, а мав би.

Околиці Приморського навіювали печаль. Суцільний дестрой і покинутість. Але настрій вирівнявсь і покращився, коли ми надибали магаз з розливним Янтарем (по 10,5!), вініщем і домашньовипеченим хлібом. Короч, передбівачний півстоп у нас вийшов об 11 ранку. Ми однозначно йшли на рекорд.

Расейка запам*яталася довогою і незатишною вулицею з магазинами, мафами і різноманітними лотками. По ній ми виїхали до дерев*яного мосту через лиман. Потрапивши до пляжу на косі, ми першим же ділом від*їхали метрів на триста від скупчень людей, барів з шансоном, найгіршої вбиральні в світі (за версією Ірини Ковальської-Зламайпівень) і почали готуватись до днювання. О першій дня ми вже їли акційну скумбрію, пили червоне вино і лежали як царі під зеленим шатром. До-речі, розтягувати тент у вітряну погоду задача не із легких. Але тут треба йти до кінця, бо днювання без шатра це повне лоховство.

Коса між Расейкою і Катранкою шикарне місце для днювання. Головне, не від*їжджати занадто далеко від цивілізації, щоб мати доступ до води, вина, кавунів і круасанів.
Расейка - це заповідник пізніх 90-их. Тут є ювелірний кіоск з православними хрестами, кінотеатр в гаражі, пінні вечірки і суворий ЖЕК-арт. В курорті немає ані затишних алей, ані охайних вуличок, зато є пустир з луна-парком. Тут можна знайти карусель, обклеєну фотографіями діячів культури початку нульових (молоді Брітні Спірз, Джоні Депп, Емінем etc.).

Коли це все діло крутиться, у людей мого віку, певно, перед очима пробігає вся жизнь. Атмосферу ностальгії, старіння і втраченої молодості доповнюють стомлені і потрьопані життям фігури лебедів, коней, борсучих та інших веселих (і не дуже) тварин.
Своїм днюванням в Расейці ми, по-суті, поставили жирний хрест на подальшому просуванню до Ізмаїла через Вилково (120 км). Натомість було вирішено ловить наш потяг в Арцизі (80 км.). І хто міг знати якими силами нам ці 80 км. дадуться.
День закінчився сумбурно. Половина колес були побиті славнозвісними колючками з коси біля Приморського. Це певним чином додало сідин в наші світлі голови, але не можу сказать, що аж так сильно нас засмутило. Тому запивши круасани жахливим чефіром (воду на чай краще купувати бутильовану, бо чай з місцевої на смак як біль) ми повкладались до нутрянок наметів, бо жара, душно і нафіг той тент здався.

Четвертий день почався із запопадливого дощу і масової заклейки похєрєних камер. Ранковий дощ будить краще за будь-який будильник, якщо ти перед цим наївся круасанів і влігся спать в саму нутрянку. Одним словом, атмосфера була ще та. Тому всі, хто міг, налягали на вініще. Далі був довгий переїд до озера Сасик через Приморське і Лиман, який можна було значно скоротить, якби мені вистачило розуму їхати туди по косі через Катранку. Як показав досвід, в тих місцях можна спокійно лосити по мокрому піску вздовж моря. Не дуже швидко, але їхати. З горем пополам дістались до Сасику і завтичили на косі.

Коса тут відіграє роль дамби, тому зашита бетонними плитами, які утворюють чи не найкращу дорогу в радіусі ста кілометрів. Ідейно. Втичилово на Сасику закінчилось ремонтом камер, накатуванням вініща і сонною дрімотою.

Назад їхали вже нормально піднаваляні. Красавчик їхав з пляханом вініща у фіксаторі на рамі. Оце я розумію рівень!  В Лимані (той Лиман, що біля Катранки) є олдова церква.
Якщо від Катранки до Лиману дороги були ще більш-менш, то після Лиману вони (натурально) зникли абсолютно. Тільки пильні ґрунтовки, мордовінд, напаковані пенсіонерами автобуси "Автодору" (WTF?) і одноманітні ландшафти, куди не глянь. В Трапівці було вирішено трохи відпочить і понямать динь, які тут же і купили. Нямали дині на шкільному спортмайданчику, потім Красавчик клеїв камери, а ми мислєнно були з ним у напівсні-напівступорі. Місця тут доволі сюрреалістичні, а біля школи стоїть погруддя Гастелло.

Татарбунари колись давно було крутим інтернаціональним містом, поки туди не приїхав Пушкін. Після нього всьо пішло "по наклонной". Через брак часу Татарбунари об*їхали по Трудовій вулиці (доволі крутий підйом). Через наше зловживання вином і ремонтом похєрених камер, ми ризикували їхати до Арцизу в повній темряві.
Дорога до Арцизу була важкою, гнітючою і тернистою. В сутінках оточуючі нас ландшафти нагадували декорації фільму жахів і посилювали відчуття повної відірваності від людства. Дорога від Зеленої Балки і до Павлівки нагадувала місячну поверхню. Виникали серйозні підозри, що ремонту тут не було з часів другої світової, бо таку кількість похєрок можна було пояснити хіба що масованим артобстрілом. Атмосферності додавала стрьомна лісопосадка, що утворила зелений коридоротунель. Одним словом, не місце, а пісня!
На в*їзді в Павлівку нас чекав затяжний порнодаунхіл по убитій дорозі, але по завершенню спуску ситуація різким чином покращилась і ми опинилися на свіжоукладеному рівному асфальті. Місцевий дід повідав нам, що до Арцизу з Павлівки пролягає автобан, рівний як дзеркало. Хоч яєчко коти. Так воно, власне, і сталося. Відрізок Павлівка-Арциз однозначно в трійці найшикарніших доріг на маршруті.
Під*їзди до Арцизу гарно підсвічуються прожекторами сонячної електростанції, яка огороджена суцільною стіною з єгози і посилена вишками з автоматчиками. В їх сяйві дуже зручно лагодити похєрені камери.
Вечірний Арциз дуже загадковий. Це місто народних гулянь і темних вулиць. Ми дуже довго їхали прямою, як струна вулицею, постійно перепитуючи поодиноких перехожих де тут у них залізничний вокзал. Варто зазначити, що усі (без вийнятку) арцизькі поодинокі перехожі поважають велосипедистів і охоче діляться таємницею місцезнаходження будь-якого об*єкту, захованого в нічних джунглях їхнього працелюбного міста.
Залізничний вокзал Арцизу на перший погляд нагадує занедбану і покинуту людським родом будівлю. Але варто тільки дістатись непомітним проходом до платформи і стає ясно, що тут жевріє нічна жизнь. У привокзальному буфеті (або на лавках біля нього) можна нормально скоротати час в очікуванні потяга. Дуже порадувало чисте і охайне приміщення вокзалу, двері якого відкриті всім бажаючим.
Маршрут було героїчно подолано. Нас чекала пізня і нехитра вокзальна вечеря, потім дві години тривожного сну і погрузка до сонного вагону. Як і слід було очікувать, частина з наших місць була зайнята з подачі турботливого і сердобольного провідника-екзорциста. На наших очах він воскресив з безпробудного сну потрьопаного життям пана і відправив його в гієну тамбуру. Тут же вияснилось, що у вагоні ми не єдині велосипедисти, бо практично всі полиці були забиті розібраними залізними конями. Розштовхавши так-сяк свої манатки ми одразу ж вирубилися, щоб на ранок повстати з пєпла на пляжах Одеси.

Серпень2016