Bad trip to Berdychiv (Козятин-Бердичів-Червоне-Андрушівка)

Основна інформація:
Нитка маршруту: м. Козятин - смт. Залізничне - смт. Глухівці - с. Глухівці - с. Іванківці - с. Семенівка - м.Бердичів - с. Хмелище - смт. Червоне - с. Забара - с. Гальчин - м. Андрушівка - с. Гарапівка - с. Ярешки.
Довжина маршруту: 100 км..
Тривалість: 2 дні.

Бюджет: 140 грн..

Інтерлюдія

Джон Ленон казав, що жизнь це то, що трапляється всупереч планам. Ти можеш перечитати купу велофорумів, досконало вивчити тактики розміщення велосипеду за різних обставин і в різних вагонах, передивитися супутникові знімки доріг, стежок і просік, проштудіювати силу-силенну сайтів і блогів в пошуках цікавинок і скласти мегашикарний маршрут. Але жизнь все розставить на свої місця. І от ти вже стоїш зі всіма своїми знаннями і штудіями в проході переповненого вагону електрички і вислуховуєш потік підсвідомості психопатичної тітоньки, яка намагається разом з двома кілотонними торбами і дитиною під пахвою перелізти через твій велосипед, паралельно долаючи кравчучку завбільшки з камаз і сердобольних бабусь у хустках. І розумієш, що це тільки початок.


Вантажились жестяково. Дякуючи допомозі проводжаючого нас Вована ми таки змогли більш-менш нормально розмістити в просторі вагону себе, хоботья і велосипеди. Склалося враження, що народ в електричці глибоко зневажає і ненавидить велосипедистів. Тільки дивом нам вдалося уникнути лінчування обуреним такою поведінкою натовпом. А в цей час у вагоні почала бурлить жизнь. Невідомо звідки з*явився мужик із сопілкою і мужик із гармошкою. Якась жіночка принесла благу вість: загін алкашів окупував сусідній тамбур, зв*язав ременями намертво двері, щоб їм ніхто не заважав, і тепер там кіряє. Потім підтягнувся контролер, який доволі життєрадісно сказав мені "ето ти зря", тикаючи при цьому пальцем на акуратно розташовані посеред тамбуру три велосипеда. Потім він почув про алкашів в сусідньому вагоні і побіг бігом розбиратись. Супермен-вікінг, мля. Зі словами "я занадто старий для цього всього" до мене в тамбур підтягнувся Вован-промінчик-сонця-в-нетрах-упирєй. І так би ми їхали аж до Козятина, але жизнь внесла свої поправки і потяг як вкопаний зупинився в Боярці. З динаміків почулося якесь тривожне хрипіння, потім за мікрофоном почали вовтузитися і тихо матюкатися. Нічого хорошого це означать не могло і в кінці-кінців хриплий страшний голос повідомив, що електричка зламалася і тому валіть нафіг з вагонів-вас вже їдуть рятувать. І тут почався великий ісход народу з електрички. Жінки голосили і простягали руки до вечірніх небес, бабулі проклинали керівництво південно-західної залізниці і котили до виходу гігантські камазоподібні кравчучки, мужики грали на грамошці і сопілці. Ще не народився художник, що був би здатен на полотні передати всю глибину зневіри, зради і відчаю, який літав над тим погано освітленим пероном в той казковий вечір! Надворі було вітряно і зимно. Якась жіночка причепилася до нас з жахливими вангуваннями дощу, снігу з дубаком і повної дупи на вихідних. Богом молила одуматись і повернутися в Київ поки не пізно. Аж тут по розкладу приповзла напакована фастівська електричка і народ потягнувся до краю платформи щоб встигнути зайняти хоч якесь місце. Я одразу зрозумів, шо в цей потяг ми з чотирма велами аж ніяк не вліземо. Так воно власне і сталося.

Крива мого душевного стану в той вечір була схожа на аритмічну кардіограму: ейфорія від неочікуваних пригод змінювалася падінням в тартарари відчаю від реалій і повної жопи, що оточувала мене. Судячи з дещо стурбованих облич моїх друзів анестезія потрібна була не тільки мені. Вован дуже вчасно дістав пляхан домашнього вина і пустив його по колу. Зробивши кожен по кілька ковтків ми дуже швидко змирилися зі своїм положенням і нам вже було абсолютно пофігу де ночувать. Аж тут, в супереч всім законам і розкладам, з густих сутінків до нашої платформи підвалила абсолютно порожня електричка, машиніст якої відповів нам сухо і коротко "на Козятин через Фастів". Це був джек-пот. Ми бігом впакувалися всередину, ще раз перепитали воділу (просто не вірилося в наше щастя), потім бігали порожнім вагоном, фоткалися, реготали як дібіли і повірити не могли в те, що відбувалося навколо.

Мені цей практично порожній потяг здавався чимось абсолютно нереальним і все сприймалося як якийсь сон чи галюцинація від домашнього вина, яке ми дуже продуктивно додавили. Скориставшись моментом я зачитав декілька цікавих фактів про Бердичів, зокрема про індо-європейський телеграф, пожежу в бердичівському цирку і коротко про Терещенківські цукрові місця  нашого маршруту. Аж тут наша електричка доїхала до Фастова і стала як вкопана. На цей раз машиніст порадив нам вимітатись з вагона, бо щось не склалося в них і до Козятина вони вже не збирались. Одним словом приїхали.

Надворі було вітряно, мрячно і стояв вагон-репліка на честь підписання у Фастові акту Злуки. В залі очікування залізничного вокзалу ловити було нічого. Ми вивчили розклад ранкових електричок, дізналися шо тут є VIP зал очікування (три гривні година), в якому не можна спати на карематах, і зустріли мужиків з гармошкою і сопілкою. Пошуки відкритих магазинів погнали нас геть від вокзалу в темні закапелки Фастова. Тут на нас напав місцевий божевільний. Це був щупленький мужичок невизначеного віку і бомжуватої зовнішності, який конкретно впав нам на вухо розповідями про свою молодість, поневіряння на заробітках, прострелену в Афгані лопатку, конфлікти з місцевими представниками влади, умовний строк за крадіжку кукурудзи і багато чого іншого. Мужик свято вірив у всесвітню семітську змову і голосував за Ляшка. Ледь здихалися від нього. На останок він стирив у Дашки пачку печива і втік кудись в двори. При цьому він продовжував кричати нам вслід про наболіле і пояснював як його тут можна знайти.

Шукаючи бодай якогось затишку ми наткнулися на мегашикарний двір. Особливістю його був ліхтар, який гойдався на вітрі як у фільмах жахів. А ще тут була лавка - з ними у Фастові реально напряг. Пізніше вияснилося, що поряд із нами, за залізобетонною стіною, знаходилося щось схоже на шкільний сад. До нього можна було залізти через вузьку щілину між плитами. Пошуки цивільнішого способу потрапити всередину цього фастівського Едему завершилися невдачею. В результаті було вирішено ставити намет в закапелку двору житлового будинку. Місце було обране ідеальне: з одного боку залізобетонна стіна і, власне, дев*ятиповерхівка, з іншого - гаражі і пустир з одиноким, старим і скрипучим дерев*яним нужником. Ідея такого бівуака мені не подобалася аж до моменту мого влягання і вкривання спальником. Абсолютно сюрреалістичний вечір, думав я про себе. Надворі завивав вітер і час від часу в тент стукали поодинокі краплі дощу. До вуха іноді долітали абсолютно космічні голоси чергових чи диспетчерів, що лунали з боку залізничного вокзалу. Три години сну пролетіли дуже швидко. "Вперше жалкую, що поїхав з вами" пробурмотів Вован вилазячи зі свого спальника опів на четверту ранку. Тут наші шляхи розходились: він мав повертатись назад в Київ ранковою електричкою а нас чекали ще півгодини сну і електропоїзд до Козятина. В мене абсолютно розмилася мить прощання з Вованом. Він просто розчинився у фастівських ранкових сутінках. Його нам дуже не вистачало.

День 1

Козятинський вокзал колись був просто напічканий ленінами в різних іпостасіях. Тут можна було побачити грайливого леніна в оточенні наївних дітей, запопадливого леніна поміж розкладів руху поїздів і позолоченого леніна-бодряка на вокзальному подвір*ї. Тепер від "старих-добрих" часів лишилися тільки недолугі суперсоцреалістичні скульптури гордих селян з якимись хоботьями в руках. Хай живе декомунізація!

До  Козятина ми приїхали рівно о 6:50 ранку. Зійшли на критий перон і крапаль підофігіли, бо надворі було доволі кізячно. У мене перед очима одразу з*явилася баба Ванга з Боярки яка жестами намагалася пояснити, що нам триндець. Корочє, ранок почався весело.

Ми трохи катнули навколо вокзала, потім зайшли всередину погрітись і зацінити інтер*єри, після чого подзвонили у дзвінок і поїхали дивитись на модернову водонапірну вежу. Дорогою нам на очі потрапив секонд-хенд, де дівчата думали купити пару кілограмів флісових виробів задля утеплення.

Проте ознайомившись з асортиментом вони дуже швидко передумали і ми рушили в напрямку Бердичева. Козятин ранньою весною виглядав доволі депресивно. Після побаченого мною старого і занедбаного кладовища біля м*ясокомбінату мене певний час переслідувала думка пошвидше звідси валить.

Виїхавши за межі міста ми стали шукати достойне місце для сніданку. В результаті ми понямали на невеличкому клаптику неораної землі між лісосмугою і полем озимини. На сніданок в нас була яєшня в грінках, смажені гриби з сосисками і кава. По-богатому.

Після сніданку посилився північний холодний вітер. Їхати з постійним мордовіндом ще те задоволення. Особливо крізь депресивні пейзажі околиць Козятина. Але група в мене набралася сувора, тому всі їхали як мужики і ніхто не жалівся. Одразу за станцією Козятин-2 ми сховалися від вітру, повернувши на дорогу, що проходила крізь ліс і вела в бік Глухівецького каолінового кар*єру. Нас накрило хвилею комфорту і затишку. Декому навіть спекотно стало. І дорога трохи покращала.

При одному погляді на Глухівецький каоліновий кар*єр захотілося накатить мохіто, вдягнуть купальнік і побігти купатися в бірюзових водах. Наробили тут купу селфачів в різних ракурсах. Шикарне місце. За нормальної погоди можна було б позасмагать на пісочку. Чи на кар*єрному екскаваторі поганять. Глухівці нас зустріли мертвим індастріелом. Іржаві рейки, залізобетонні скелети цехів та складських приміщень, вибиті вікна і все в такому ж дусі. Потім почалася житлова забудова і якось аж веселіше стало на душі, бо при вигляді решток каолінового заводу уява малювала картини якогось Сайлент Хілу. Глухівці шикарне місто.

Ми затусили біля місцевого будинку культури, при якому (якщо вірити Вікіпедії) діє два ансамблі - фольклорний аматорський ансамбль «Берегиня» та зразковий аматорський танцювальний колектив народного танцю «Подільський вітерець».

Той, хто потрапить на концерт глуховецьких аматорів, довго перебуває в ейфорії захоплення. (с) Вікіпедія

Якби ми не так сильно поспішали до Бердичева, то могли б ще й на гуморину потрапити. Та, на жаль, не судилося. Побачили модернізовані потужності каолінового заводу. Перші враження про містечко одразу ж розвіялись. Єдиний мінус міста з каоліновим виробництвом це то, шо все навколо покрите білою пилюкою. А так всьо ок. Завод працює, навколо нього снують вантажівки і залізничні вагони. Я так задивився на той увесь рух, шо провтичив наш поворот і ми з дівчатами зробили невеличкий гак приватним сектором. Релігійне життя в місті б*є ключом! В Глухівцях хоч і нема Лєніна, зато є московський патріархат в церкві шевченківських часів. Але завжди можна приєднатись до життєрадісних протестантів. Покидали Глухівці ми під аромати силосу і долаючи пагорби. Далі нас чекали ґрунтові дороги і лосіння вздовж залізниці.

Участок ґрунтових доріг пролетів дуже швидко і закінчився на покинутій станції "Глухівці". Перед цим місцевий житель попереджував, що вздовж залізниці буде "трохи трудно" їхать. Але на то він і bad trip, щоб зустрічать грудьми всі небезпеки жизні (при цьому самому ж на ці небезпеки кидаючись). Короч екзистенціалізм. Ми майже годину долали ср#ні 6 кілометрів вздовж залізничного насипу. За цей час Дашка встигла десь знайти кліща і нас почали переслідувать фантомні кровососи. Потім пішов снігодощ. Після цього в розривах хмар з*явилося довгождане сонечко. Ми під*їжджали до Бердичева.
В Іванківцях ми виїхали на асфальт, який я готовий був розцілувать. Далі ми вже просто мчали.

Після наших пригод неабияк розігрався апетит. Тому було вирішено стати на обід біля ставочку і погріти трохи зуби на сонечку. Понямали бутерів, попили чайок, позасмагали крапаль і погнали далі. До Бердичева ми під*їжджали з боку Семенівки. В один момент ми опинилися на пагорбі, з якого відкривався чудовий вид на місто, річку і пригороди. Натхненні і окрилені ми спускалися вниз до Волочаївської вулиці.

Дякуючи моїй тупій і погано продуманій логістиці часу на бердичівську програму в нас залишалося години дві з половиною. Довелося її нещадно кромсать. В результаті нами було побачено (в хронологічному порядку):

1. Колишній будинок лікарні Червоного хреста, побудований на місці згорілого цирку (зараз там вузол зв*язку);
2. Синагогу;
3. Район між швейною фабрикою і заводом "Беверс";
4. Пішохідний міст через Гнилопять;
5. Монастир босих кармелітів;
6. Свято-Миколаївський собор;
7. Магазин АТБ і багатофункціональний комплекс "Галерея ім Оноре де Бальзака";
8. Велосипедну доріжку на Європейській (!);
9. Задвірки заводу "Прогрес";
10. Старе кладовище (проїхали повз незаїжджаючи, нажаль);
11. Тюрму часів Катерини ІІ;
12. Бердичівський цукрорафінадний завод.

Впродовж нашого маршруту ми повсюжно зацінювали ідейну дореволюційну забудову різного ступеню збереження і доглянутості. В Бердичева є потужний туристичний потенціал і мені було прикро за таке урізання програми через брак часу.

Бердичівський цукрорафінадний завод був однією з ключових точок нашого маршруту. Від нього ми мали дістатися до Червоного по насипу демонтованої вузькоколійної дороги, що колись сполучала цукрові виробництва Терещенків між собою. Наш шлях лежав в сторону покинутого танкового полігону по вулиці Червоній. Чим далі ми рухались по ній від центру міста, тим гіршою ставала дорога. Траплялися участки з глибокими коліями і здоровенними калюжами. З іншого боку, це була дорога до танкового полігону і нема чого тут дивуватись стану покриття (вірніше, його відсутності). Танки і не по такому їздють. В районі сьомої вечора ми перетнули бердичівську об*їздну дорогу і стали на стоянку на відстані трьох кілометрів від неї на межі лісу і полігону.

Місце обрали мегашикарне: заховане в чигірях, доволі дике, з купою сухостою і солідним матрацом з трави. Воно стало нашою винагородою за кізячний і сповнений випробувань день.

День 2

Зранку прокинувся від голосного щебетання, кукукання, стрекотіння і цвірінькання. Ми ночували у воістину шикарному місці. І хоч я декілька раз прокидався посеред ночі по незрозумілим причинам, проте одразу ж по цьому провалювався у сни, завдовжки з життя. Я не жартую. Одним словом, в районі сьомої ранку мені набридло валятися і я виліз з намета.

Надворі стояв дубак і все було вкрито блискучим інієм. Той стан, коли твоє око радує дивовижна картина світу, а твої зуби відбивають джигу. Трохи зігрівся поки збирав сухостій і розводив багаття. В бурдюку, що лежав у нас в тамбурі, замерзла вода. Весна, блін. Воду на макарони суворо топив з шматків льоду і почував себе полярніком. Аж тут з-за хмар вискочило сонце і швидко полізло вгору. Через п*ять хвилин стало як в Монте Карло і я залишився в одній футболці. Весна, блін.

Коли всі нарешті прокинулися ми привітали Аню з днем народження і подарували торт, який чудом вижив в нашій нелегкій дорозі, і кульки, які супроводжували нас решту дня. Попередній день ми всіляко морозились від неї і не піддавалися на розмови про наступаюче свято. Створювали навколо себе ауру жлобів і хамів, щоб привітання звалилося як грім з ясного неба. Сподіваюсь, нам то вдалося. Для мене було честю, що людина зустрічає день народження саме отак і отут. 

Наш шлях далі пролягав полігоном. Місця тут мегаідейні. Весь полігон вкритий пірамідальними насипами, траншеями та іншою, порослою чигірями і травою, антропогенкою. Трохи поблукавши ми виїхали до села Хмелище.

Тут ми набрали води у одних приємних людей і розпитали про дорогу до Червоного. На під*їздах до лісництва наткнулися на мощену бруківкою дорогу.

По ходу, після демонтажу рейок з насипу зробили повноцінну дорогу, тому що надалі ми дуже часто натикалися на бруківку по маршруту вузькоколійки. Вона вкрапленнями лежала на ґрунтових участках в Чорних Лозах, з*являлася прямо з-під асфальту, яким її заливали, або лежала на узбіччі дороги. По участку вузькоколійки, який проходить прямою лінією через ліс треба обов*язково катнути влітку. Душевні місця.

Червоне мене дуже засмутило. Маєток Терещенків тут передали монастирю і тепер просто так до нього не підійдеш-територія огороджена, на воротах замки. Хочеш фоткать-лазь по паркану і навколишнім деревам. Місцеві жителі на запитання "чого закрито?" казали, що там служба зараз і взагалі совість майте-це ж монастир. Палац в жахивому стані.

Монахині (чи хто там) повставляли металопластикові вікна в декількох кімнатах. Тепер екстер*єр виглядає воістину по богатому. Вірніше, його невелика частина. Я б ще євровагоночкою зверху шліфанув. На виїзді з Червоного чисто випадково наткнулися на єврейське кладовище.

Хтось викопав посеред нього рів, поваляв надгробки, завалив це все діло сміттям і наостанок висадив молоді ялиночки. Цікаво, святий Миколайчик ходить по хатам, де стоять ялиночки з єврейського цвинтаря? Хотілося б почути думку монахинь з маєтку. Червоне мене дуже сильно розчарувало, якщо коротко.

В Андрушівці є пам*ятник Терещенку. Невеличкий і більш ніж скромний, але є. Це не може не радувати. Було б цікаво співставити вцілілих ленінів (і іже с нім) із загальною кількістю пам*ятників Терещенкам, Симиренкам, Ханенкам по Україні.

В андрушівському маєтку Терещенків зараз школа. Зовні будівля виглядає більш-менш пристойно. Без євровагонки, металопластикових вікон і говноброньованих дверей. Біля маєтку були залишки фонтану, парк і мальовничі ставки. На березі одного з них ми вирішили пообідати і погрітись на сонечку. В той день погода була просто шарман! Нашу іділію зруйнувайнували місцеві пацанчики, які врубили на повну гучність безсмертні хіти гурту Бутирка у своєму автомобілі.

Аттестат в крови, по бокам конвой (c)

Пацанчиків в парку було доволі багато. Коли я фоткав палац, то надибав малолітніх пацанчиків на мопедах якраз в той момент, коли один з них тяжко вздихнув і сказав безсмертну фразу "нє ми такіє-жизнь такая". Недалеко від них, на лавці біля школи, сиділи більш поважного віку пацанчики і слухали з мобла якийсь говнореп про любов, братанов і понятія.
Наш похід доходив свого кінця. Ми допили чай, погрузили барахло на вєли і рушили в бік Ярешків. Викидатись.

Десь за годину я вже стояв в прохолодному залі очікування станції Бровки і розглядав безсмертне творіння Решетнікова "Прибув на канікули". А ще через  годину ми благополучно їхали в бік Києва.
Столиця нашої Батьківщини зустріла нас погонею за участю декількох патрульних екіпажів. Розмірене життя райцентрів і пригородів залишилося наче в іншому житті. Дашин тато запросив нас усіх до себе на душевну вечерю, яка, власне, і стала остаточною крапкою наших мандрів.

2-3 квітня 2016