Добиралово туди і назад: купа варіантів, головне прив*язатись до розкладу руху дизеля на вузькоколійці.
Трохи конкретики: обов*язково потрібно брати GPS навігатор і роздруківки супутникових гугл-мап; по маршруту можлива докупівля продуктів для розкладки в с.Острівськ та с.Новосілля; потрібно бути готовим долати болота і форсувати невеликі річки з каналами.
Механічне перетинання простору вбиває саму ідею подорожі.
Долати ландшафти потрібно повільно і зосереджено, звертаючи
увагу на дрібниці й деталі, котрі, за великим рахунком, і формують
кожен порядний ландшафт.
С.Жадан
Білети на потяг потрібно купувати завчасно!
Водій автобуса Київ - Сарни був дещо мудакуватий. Пиво і продукти харчування на борт брати не дозволив, постійно кіпішував і намагався вчити жизні. Хоча це все можна пробачити, бо професія водія важка і невдячна. Рухаючись проспектом Перемоги зустріли колону парадної військової техніки. Проїжджаючи повз Бучу почули захоплюючу історію від Даші про стан речей на ринку місцевої незаконної забудови та основних конкурентів в цій важкій справі. А ще в Бучі відливають равликів на колесах.
Дорогою зупинилися єдиний раз біля забігайлівки на трасі, де можна було справити нужду і затаритись усім необхідним. В тому числі адреналіном, бо знаходилась вона на іншій стороні дорги, пішохідний перехід тут виконував чисто декоративну функцію і губився в сутінках а в полі зору виднівся стовп з траурними вінками. Водій ще не встиг заглушити двигун, а вже почав кіпішувати і одним з перших побіг навпростець до забігайлівки. Нам вдалося пронести на борт літр оболонського. Подзвонив Шурік. Він вже приїхав в Сарни і чекав на нас. З його слів Сарни були містом-мєчтою, містом-експресією... містом дерунів завбільшки з голову!
В районі одинадцятої ми таки досягли пункту призначення і здибали Саню. Вп*ятьох втрамбувалися в жигуль, водій якого довіз нас до залізничного вокзалу за двадцятку. Я був в передчутті майбутніх пригод. Саня дорогою розповідав про свій експедішн Іквою, про родичів на Волині, ремонт байди і ще про багато чого іншого. Водій довіз нас до пішохідного мосту, який з*єднував вокзал, оточений з усіх боків коліями, з сушею.
Не встигли ми присісти під вокзалом на лавці і відкрити півас як нас одразу знайшла дорожна міліція, яка почала лякати всіх прихованими камерами і можливими приключєніями у разі продовження вживання алкогольних напоїв. Але півас ми всеодно допили, хоча дорожна міліція ходила поруч нечутними кроками, зазирала у кожну шпаринку, відкривала всі двері, кружляла довкола нас коршуном. Її постать виринала із сонної вокзальної пітьми і в неї ж ховалася.
Ми зайшли до порожньої зали очікування, яка стала нашим притулком на найближчі чотири години. Перепакували рюкзаки, приговорили ще літр Білого, намагалися грати у вигадані нами ж ігри, читали статті про полярні експедиції і куняли. Душевне часопроводження, йопту! Атмосфера нічного вокзалу була дуже домашньою. Було враження, що крім нас навколо немає жодної живої людини, а до зали от-от зайде Грушевський і пожаліється нам на те, що в туалеті нема паперу і смердить! До реальності нас повертала постать дорожньої міліції за вікном, яка шукала будь-якого доказу нашої причетності до протиправних дій. Пивко доводилось ховати.
А в залізничному туалеті таки смердить і нема срального паперу. І виглядає він як катівня часів червоного терору. Раджу відвідати!
Дизель до Антонівки складався з трьох плацкартних вагонів, з яких відкритим був лише один. Разом з нами всередину залізли бабулі-контрабандистки і ціла купа специфічних на вигляд мужиків в чорних куртках. 3:33 ночі.
Від Сарн до Антонівки їхали хвилин сорок. Дорогою зупинялися чорт зна де, посеред мороку на богом забутих платформах. На Антонівці з нами вийшла компанія солідних мужиків в темних куртках і схожих один на одного. Хоча і виглядали вони зловіще, судячи з розмов це були звичайні мужики, які поверталися в рідні місця на вихідні. До дизеля на Зарічне залишалося трохи менше трьох годин.
В залі очікування одночасно гуляли протяги і панувала атмосфера очікування чогось екстраординарного. Мужики накрили поляну, душевно накатували водочку і говорили за жизнь. Складалося враження, що вони мають змогу зустрічатися тільки тут і тільки посеред ночі. Щасливі люди!
Саня віддав замерзаючій Дашидзе свій костюм пустельного командо. ВДВблеать!
А в залізничному туалеті таки смердить і нема срального паперу. І виглядає він як катівня часів червоного терору. Раджу відвідати!
Дизель до Антонівки складався з трьох плацкартних вагонів, з яких відкритим був лише один. Разом з нами всередину залізли бабулі-контрабандистки і ціла купа специфічних на вигляд мужиків в чорних куртках. 3:33 ночі.
В залі очікування одночасно гуляли протяги і панувала атмосфера очікування чогось екстраординарного. Мужики накрили поляну, душевно накатували водочку і говорили за жизнь. Складалося враження, що вони мають змогу зустрічатися тільки тут і тільки посеред ночі. Щасливі люди!
Саня віддав замерзаючій Дашидзе свій костюм пустельного командо. ВДВблеать!
День 1
Пакуємося в останній вагон. Всередині був дубарь, відчувалося наближення осені. Дашидзе війшла в раж і почала показувати секретні прийоми дєсантури розбиваючи речі головою і руками. Поснідали і пішли в тамбур до "задньоїї полусфери" дизеля втичити на рейки і панорами Полісся.
Якщо перед пакуванням до вагону Ви вдягли свій парадний білий мундір, то краще його зняти і вдягнути якусь фуфайку, бо після подорожі по тамбурам Ваш шик піде лісом від сажі.
Якщо перед пакуванням до вагону Ви вдягли свій парадний білий мундір, то краще його зняти і вдягнути якусь фуфайку, бо після подорожі по тамбурам Ваш шик піде лісом від сажі.
Розважалися як могли, втичили на пейзажі, накатували з двохсполовиноюлітровича. У вагоні з нами їхало декілька груп туристів. Одна з них складалася з дітей-атомників і їхнього інструктора. Теж атомника. Виглядали вони дуже суворо. Практично не посміхалися. Відчувалася атомна диктатура і залізобетонний правопорядок в їхніх рядах. Вони єдині з туристів, кого нам довелося здибать на маршруті.
В районі 10:00 ми докатили до Острівська.
На "платформі" Острівська до нас підійшов привітний місцевий мужик, який по-ходу з нами їхав ще з Сарн. Роздуплив нас на місцевості і побажав всіх ґараздів. Пройшли вздовж колій і звернули ліворуч на мощену дорогу, минули пам*ятник загиблим на війні і вийшли до озера. Поруч з озером є магазин-бібліотека, але алкоголем в ньому не торгують принципово, а в нашому випадку не було також і хліба. Зато були вінки на могилки, підбірка держаків до заступів і колекція ножів до м*ясорубки. Надворі молоді жительки Острівська пояснили, що в них є ще два магазини.
В районі 10:00 ми докатили до Острівська.
В нас було замало палива, тому я з Вованом вирушили на їхні пошуки. Ми повернулися на дорогу і пішли строго на Захід. Дуже скоро ми натрапили на магазини. Ці два магазини знаходились в одній будівлі, яка могла колись бути клубом чи адміністративним центром. Ми зайшли в найближчі двері і опинилися в "лівому" магазині. Зправа від дверей стояла мурована груба, зліва - мішки з крупою і вінки на могилки. Вибір продукції радував. Тут нам вдалося знайти продукцію Полтавпива. День починався шикарно!
Повернулиса назад до озера, набрали колодязьної води в порожню тару, Саня скупнувся, Дашидзе погодувала свійських птахів, ще раз перепакувались і рушили в дорогу.
Спочатку все йшло як по маслу, але потім жага пригод завела нас в болотисту місцевість, яку ми героїчно форсували (хоча могли обійти нормальною стежкою). ВДВмлять! Наші потуги виявились недаремними і доля щедро нагородила нас чимось схожим на грунтову дорогу, яка хєрячила в сторону Новосілля строго по прямій. Ми отримали хоч якусь прив*язку до карти, бо херячити лісом без орієнтирів одночасно і небезпечно і заїбісь.
Десь за дві години від старту ми дійшли до перехрестя, де зробили привал і трохи повтичили.
В цій точці ліс змінювався з мішаного і дикого на штучно насаджений сосновий, а дорога з болотистої і місцями порослої чагарником - в широку і пісчану. Динаміка в ландшафті приємно радувала!
Село Новосілля спочатку нагадувало хутір. Обабіч дороги то тут то там стояли доволі автентичні дерев*яні будинки, дровники та інші господарскі будівлі. При цьому дорога одночасно була і вулицею і чимось на кшталт площі, зправа стояли збиті з дощок ятки. Поселення ідеально вписувалось в ландшафт і виглядало дуже затишним. Пройшовши трохи далі ми вийшли на мощену дорогу від Кухчого в сторону Храпина. Тут же стояла автобусна зупинка, яка більше нагадувала якусь оборонну споруду без амбразур. Село перетворилося на впорядковані і вистроєні шеренгою будинки з обох боків дороги. Атмосфера поліського хутора похєрилася остаточно.
В селі є магазин, в якому можна придбати що завгодно. Навіть пальцем пхану ковбасу. Ми докупили певного провіанту до нашої динамічної розкладки (кавун!). Хазяйка магазину, дуже привітна і чуйна жіночка, віддала Сані абсолютно безкоштовно баночку пальцем пханої ковбаси. Саня був на сьомому небі від щастя. А от Володимир Юрійович був збентежений механізмом вироблення цього гастрономічного продукту і його підсвідомість рефлективно почала захищати себе від колапсу, видаючи на-гора різні жарти про пальці і про пхання.
Пройшли ще трохи дорогою на північ і стали на обід.
Не можна сліпо довіряти мапам генштабу. Ми були націлені вийти до озера однією з просік північніше Новосілок. Реальність виявилася цікавішою. Дві години ми йшли орієнтуючись виключно по цятці озера в навігаторі. Нас чекали плутані дороги, фігарення по азимуту, якісь болотисті просіки і спроби прив*язати оточуючий нас ландшафт до позначок на кілометрівці. В решті решт ми прийшли до місця де по навігатору мало бути озеро, але там його чогось не знайшли. Розвідники Саня і Дашидзе героїчно залазили на дерева, щоб з висоти птахів побачити нашу ціль №1, але її не було видно. Ніде. Попереду було якесь болото, яке було вирішено обійти. Обходячи його ми наткнулися на галявину і місце для відпочинку. Потім розгледіли стежку, яка остаточно укріпила наш дух і ми рвонули по ній прямо в комиші і миршаву рослинність.
І ми таки знайли його! Озеро Горіхове існує і виглядає приблизно отак:
В місці, де ми знайшли Горіхове стояв, прив*язаний до трухлої берези, іржавий човен-плоскодонка. Так що при належному бажанні і відсутності сумління, дерево легко спилюється і відкривається чудова можливість здійснити вояж. Весла валяються поруч. А ще там дуже глибоко. Як мінімум метра два, тому сплавину треба обов*язково моніторити перед тим, як кудись ставити ногу.
Повтичивши на озеро, повернулися на галявину з місцем відпочинку і стали на ночівлю. На вечерю був сирний суп і смажена, пальцемпхана ковбаса до піваса. Смачнішу вечерю треба ще пошукать. Спали надворі. Було мегашикарно.
День 2
Зранку моросило. Погода нічого оптимістичного не обіцяла. Поснідали, набрали з озера баклагу води, перепакувались і в районі 10:00 рушили в дорогу. Але одразу біля стоянки надибали кущі ожини, біля яких зробили привал. Гріх таке пропускати.
Вийшли на дорогу, яка була присутня на генштабівській кілометрівці і певний час йшли доволі цивільно. Потім нас накрив дощ і пригоди почалися. Дорога почала дивним чином перетворюватися в стежку, а потім взагалі обірвалася і ми пішли по азимуту в надії перетнути грунтівку, яка б нас вивела до залізниці. По дорозі нам трапився доволі широкий і замулений меліораційний канал, який ми героїчно форсували повзучи по перекинутій через русло колоді. Після цього нам трапилися ще чотири значно менші канали. Загалом ці всі канали мали бути річкою Млинок (якщо вірити генштабівській карті). Але меліораторам видніше яким чином вона має нести свої води в болота південніше. Одним з найкрутіших моментів цього дня, як на мене, було споглядання козулі, яка зірвалася буквально в метрах тридцяти від нас і дуже швидко зникла в чагарниках.
Наткнулись на вирубку від якої на Південь тягнулась потрібна нам дорога. На наших очах вітер зламав сосну, яка зі скрипом, тріском і всім чим треба гепнулась на землю. Бути в центрі подій безцінно!
Далі йшли на Південь-до залізниці, Ґрунтова дорога радувала суворою колійністю і гіперпохереністю. Але навіть за таких умов по ній хтось їздив, підминаючи під себе невеликі деревця. Дощ продовжував йти, вітер і не думав вгамовуватись.
Обідали мегашикарно в хатині лісорубів, яку Саня помітив з дороги. Орієнтиром для її знаходження слугує здоровенна вирубка). Впродовж обіду зайшла дискусія про суперздібності відомих історичних постатей.
Коли між соснами замаячіли темні води Хоромного ми полишили дорогу і пішли до нього навпростець. Помилувались краєвидами і пішли далі стежкою вздовж озера до Середнього. Біля Великого зустріли на стоянці мужиків, які вже збиралися їхать і чекали транспорт, тому запропонували нам зайняти їхнє місце. Хвалилися, що залишать по собі заїбісь баню. Оу-є!
Пройшли ще трохи дорогою на північ і стали на обід.
І ми таки знайли його! Озеро Горіхове існує і виглядає приблизно отак:
Повтичивши на озеро, повернулися на галявину з місцем відпочинку і стали на ночівлю. На вечерю був сирний суп і смажена, пальцемпхана ковбаса до піваса. Смачнішу вечерю треба ще пошукать. Спали надворі. Було мегашикарно.
День 2
Зранку моросило. Погода нічого оптимістичного не обіцяла. Поснідали, набрали з озера баклагу води, перепакувались і в районі 10:00 рушили в дорогу. Але одразу біля стоянки надибали кущі ожини, біля яких зробили привал. Гріх таке пропускати.
Наткнулись на вирубку від якої на Південь тягнулась потрібна нам дорога. На наших очах вітер зламав сосну, яка зі скрипом, тріском і всім чим треба гепнулась на землю. Бути в центрі подій безцінно!
Далі йшли на Південь-до залізниці, Ґрунтова дорога радувала суворою колійністю і гіперпохереністю. Але навіть за таких умов по ній хтось їздив, підминаючи під себе невеликі деревця. Дощ продовжував йти, вітер і не думав вгамовуватись.
Обідали мегашикарно в хатині лісорубів, яку Саня помітив з дороги. Орієнтиром для її знаходження слугує здоровенна вирубка). Впродовж обіду зайшла дискусія про суперздібності відомих історичних постатей.
 |
| Choo-choo motherfucker! |
Вузькоколійка повернулася в наше життя зненацька. Йдеш такий в швидкому темпі (щоб зігритися, бо холодно) по стежці, яка місцями перетворювалася в якийсь зарослий травою жолоб і тут бац - під ногами вже колія. 14:00. Далеко в лісі можна почути слабкі гудки-повертається дизель із Зарчного. Йшли вздовж колії, зупинилися біля альтанки на повороті до озер (маршрут №4?), щоб сфотографувати потяг, який проїхав повз нас. До озер залишався понтєц.
Було вирішено тимчасово повернутись до Середнього, поставити там намет, щоб закинути туди людей і лахи, а потім відправити добровольців (мене і Вована) до Острівська по блага цивілізації.
Дорога до Острівська нагадувала найкращі творіння Борхеса. Нам траплялися дивні знаки на землі, зачаровані галявини і столітні дуби.
Як вже згадувалось, в Острівську є два магазини під одним дахом. Хоча асортимент продукції в них більш менш однаковий ніякої конкуренції між ними не помічається-навпаки продавці рекламують своїх сусідів і радять завітати, якщо не мають чогось у себе.
В тому магазині, який ми відвідували і який був зліва стояли сутінки. Особливо страхітливо виглядали силуети мішків з борошном і вінків на фоні білих плям вікон. За прилавком на заміні стояла молода світловолоса місцева дівчина, яка постійно ніяковіла і червоніла. Особливо від запитання про свіжість їхнього печива. Зліва від прилавку, на лавці сидів (її?) молодий чоловік і слухав з мобільного палкі латино-американські мотиви в сучасній обробці. Від атмосфери в магазині мені захотілося накатити джин-тоніка з Вігором. Але їх тут не було, так само як і насіння з сигаретами, і нам порадили сусідній магазин.
Ми вийшли, пройшли метра два і зайшли в сусідній магазин. Той, що справа. Тут була бренді-кола, насіння і сигарети! Продавчиня нас одразу ідентифікувала як "людей з озера". Вован поцікавився у місцевої жительки, що теревенила з продавчинею, чи нема тут бува місця під навісом (бо надворі йшов дощ), де два джентельмена зможуть посидіти як царі, посмакувати шедеврами вітчизняної слабоалкоголки і поговорити за жизнь. У відповідь йому чемно порадили йти до своїх озер, бо тут таких місць нема і не буде, і взагалі кієвлянє понаїхали тут разврат, алкоголізм всі діла, бездєльнікі!
Вийшли з другого магазина і, судячи з куп сміття, порожніх пляшок і бичків, знайшли місце масових гулянь місцевих. Це був довжелезний стіл, який міг слугувати ринковою площею в базарні дні. Поруч стояла напіврозвалена глиняна мазанка, яка могла от-от програти боротьбу з гравітацією. Дуже депресивно і гард-корно.
Назад ми йшли набагато швидше ніж туди. Для себе ми це пояснили чудодійними властивостями слабоалкоголки заводу Оболонь. Ліс, за час нашої відсутності в Островську, змінився до невпізнаванності. Йдеш і нічого знайомого: ні дубочка, ні галявинки... Добре, що ми тільки по пляшці роздавили. Дорогою до наших побачили, що мужики вже звалили, тому намет в руки і бігом займать галявину, поки ніхто інший не позарився!
Нове місце стоянки було мажорне-відкривався чудовий вид на озеро і повна відсутність комарів. Комфорт понад усе. Єдиний напряг-це дрова. Сухостою в околицях мало. Зацінив мегашикарну баню. Поржав (мужики не запарювались і просто розігрівали на багатті вогнестійку цеглу, а потім несли її під тент з тонкої, харчової плівки). Наскільки ця баня була заїбісь знали тільки мужики і маршал Будьонний, який гнав небом свою конніцу кудись на Захід.
Вже вдома я вичитав природу червоного відтінку води у Великому. Експерти пояснюють це наявністю гліцерину. А ще вода з озера має дещо неприємний болотистий присмак.Мажорно повечеряли. До чаю, в честь свята, був торт! Поговорили за жизнь, лягли спать.
День 3.
Ранок видався сонячним. В районі 11 вийшли до Острівська, щоб сісти на дизель до Антонівки. Прийшли з запасом. Думали нормально накатить і взять з собою в дорогу, але магазини були зачинені через копання бульби. Картопля понад усе! Нас чекала довга дорога додому, яка почалась о 14:15 і закінчилась тільки о 6:00 ранку наступного дня.
Одразу за вокзалом в Антонівці знаходиться мажорний сквер з декількома альтанками на різний смак. Чудове місце, щоб чекати дизель до Сарн. Поруч є магазин з великим вибором ікон, настінних годинників і печива.
В Сарнах до нас одразу підійшла дорожна міліція. Мало не спалила за розпиттям слабоалкогольних напоїв в приміщенні вокзалу. А краще б боролася з пахучим мужиком, який забздів сусідній зал очікувань. Вокзал Сарн - цитадель правопордяку.
Далі була довга подорож до Здолбунова в мегазатишному вагоні з елементами дерев*яного декору.
Перевагами їзди в дизелях, як на мене, є можливість перетравити і каталогізувати в голові все побачене, почуте і пережите. Тайм-аут. Подорож вдалася доволі насиченою. Радувало, що в процесі скитань постійно траплялись душевні люди, що захід видався ненапряжним, але при цьому були елементи жесті і пригод; що вдалося знайти це болотисте озеро і магазин з пальцемпханою ковбасою і т.д..
В Здолбунові є меморіальна дошка, присвячена одночасно двом історичним персоналіям, які заїжджали сюди протягом періоду національних визвольних змагань. Дуже зручно. Одна табличка для всіх історичних постатей, які причетні до цього місця і не псуй дарма фасад! Історія не повинна мати вийнятків)!
Нашого потяга до Києва чекали у вокзальному блюз-кафе під якусь дику попсу і в оточенні блискучих шпалер. За стійкою якийсь бухий мудак постійно щось клянчив у тьотки за шинквасом. Нічна жизнь Здолбунова викликає захват! Опівночі ми підняли наші дупи і попхалися на вокзал. Один з алкашів побажав нам щасливої дороги фразою "котіться звідси!". В принципі, це все, що нам лишалось робити).
Кінець!
Як вже згадувалось, в Острівську є два магазини під одним дахом. Хоча асортимент продукції в них більш менш однаковий ніякої конкуренції між ними не помічається-навпаки продавці рекламують своїх сусідів і радять завітати, якщо не мають чогось у себе.
В тому магазині, який ми відвідували і який був зліва стояли сутінки. Особливо страхітливо виглядали силуети мішків з борошном і вінків на фоні білих плям вікон. За прилавком на заміні стояла молода світловолоса місцева дівчина, яка постійно ніяковіла і червоніла. Особливо від запитання про свіжість їхнього печива. Зліва від прилавку, на лавці сидів (її?) молодий чоловік і слухав з мобільного палкі латино-американські мотиви в сучасній обробці. Від атмосфери в магазині мені захотілося накатити джин-тоніка з Вігором. Але їх тут не було, так само як і насіння з сигаретами, і нам порадили сусідній магазин.
Ми вийшли, пройшли метра два і зайшли в сусідній магазин. Той, що справа. Тут була бренді-кола, насіння і сигарети! Продавчиня нас одразу ідентифікувала як "людей з озера". Вован поцікавився у місцевої жительки, що теревенила з продавчинею, чи нема тут бува місця під навісом (бо надворі йшов дощ), де два джентельмена зможуть посидіти як царі, посмакувати шедеврами вітчизняної слабоалкоголки і поговорити за жизнь. У відповідь йому чемно порадили йти до своїх озер, бо тут таких місць нема і не буде, і взагалі кієвлянє понаїхали тут разврат, алкоголізм всі діла, бездєльнікі!
Вийшли з другого магазина і, судячи з куп сміття, порожніх пляшок і бичків, знайшли місце масових гулянь місцевих. Це був довжелезний стіл, який міг слугувати ринковою площею в базарні дні. Поруч стояла напіврозвалена глиняна мазанка, яка могла от-от програти боротьбу з гравітацією. Дуже депресивно і гард-корно.
Назад ми йшли набагато швидше ніж туди. Для себе ми це пояснили чудодійними властивостями слабоалкоголки заводу Оболонь. Ліс, за час нашої відсутності в Островську, змінився до невпізнаванності. Йдеш і нічого знайомого: ні дубочка, ні галявинки... Добре, що ми тільки по пляшці роздавили. Дорогою до наших побачили, що мужики вже звалили, тому намет в руки і бігом займать галявину, поки ніхто інший не позарився!
День 3.
В Сарнах до нас одразу підійшла дорожна міліція. Мало не спалила за розпиттям слабоалкогольних напоїв в приміщенні вокзалу. А краще б боролася з пахучим мужиком, який забздів сусідній зал очікувань. Вокзал Сарн - цитадель правопордяку.
Далі була довга подорож до Здолбунова в мегазатишному вагоні з елементами дерев*яного декору.
Перевагами їзди в дизелях, як на мене, є можливість перетравити і каталогізувати в голові все побачене, почуте і пережите. Тайм-аут. Подорож вдалася доволі насиченою. Радувало, що в процесі скитань постійно траплялись душевні люди, що захід видався ненапряжним, але при цьому були елементи жесті і пригод; що вдалося знайти це болотисте озеро і магазин з пальцемпханою ковбасою і т.д..
В Здолбунові є меморіальна дошка, присвячена одночасно двом історичним персоналіям, які заїжджали сюди протягом періоду національних визвольних змагань. Дуже зручно. Одна табличка для всіх історичних постатей, які причетні до цього місця і не псуй дарма фасад! Історія не повинна мати вийнятків)!
Нашого потяга до Києва чекали у вокзальному блюз-кафе під якусь дику попсу і в оточенні блискучих шпалер. За стійкою якийсь бухий мудак постійно щось клянчив у тьотки за шинквасом. Нічна жизнь Здолбунова викликає захват! Опівночі ми підняли наші дупи і попхалися на вокзал. Один з алкашів побажав нам щасливої дороги фразою "котіться звідси!". В принципі, це все, що нам лишалось робити).
Кінець!
Немає коментарів:
Дописати коментар