До Ворохти через Петрос і Говерлу.

Маршрут: Ясіня - пол. Шиса - Петрос - Говерла - Прутський водоспад - Заросляк - Ворохта

Ты будешь смеяться надо мной, но я думаю, что он мыкается по

 полушариям, чтобы убить время между сегодня и старостью.

Торнтон Уайлдер

Нема нічого кращого, ніж спонтанно взяти і піти наприкінці весни в гори. Протягом вечора приблизно накидати маршрут, купити білети, почитати звіти, прикинути погоду і вже через два дні валятися на верхній полиці рахівського потяга з думками про 17 годинну подорож у часі. Синтез спонтанності і сумбуру - це універсальний генератор пригод і міцне підгрунтя для майбутніх звершень.

День 1.

О десятій ранку нарешті вилізли з потяга в Ясіні. Вже нормально припікало сонце і хотілося пошвидше кудись йти. Одразу ж напроти вокзалу знайшли стежку і повалили нею угору. Початок сходження до найвищої точки України був епічним - перший підйом давався дещо важко. За двадцять хвилин присіли перепочить - повтичити на гори (на Свидовецькому хребті ще нормально лежав сніг). До вуха долітали уривки ранкової служби в церкві. Настрій був шикарний і сили швидко поновилися. Не пізніше одинадцятої вийшли до маркованої стежки на Петрос (зліва був пам*ятний стовп). Хвилин за двадцять підійшли до роздоріжжя і нами було вирішено йти до Петроса через полонину Шису з подальшим траверсом Какарази. Тому ми подерлись далі вгору по розмитій дощами стежці, яка вивела нас до грунтової дороги і полонини з колибами. До нас повернулося маркування!

Говерла і Петрос були як на долоні. Сонце вже почало конкретно припікати. День обіцяв бути як мінімум насиченим.

В момент пошуків води сама доля послала нам двох мужиків, один з яких виявився інструктором і показав джерело. Згодом мені довелося вислухати гнівний монолог про то, що треба реєструватись у рятувальників. Обов*язково. Мужик-інструктор загадково поглядав кудись в бік Говерли і розказував про коварність погоди в Карпатах (дощ, град, сніг!). Потім поглядав в бік Дашидзе (яка до джерела не спускалась) і розказував про поширену серед гуцулів практику викрадання чужих дівчат. Після цього він в двох словах пояснив де краще не ставити намет і наскільки прутко треба валити з хребта у разі негоди (дуже прутко!). Корочє не мужик, а енциклопедія. Наостанок він разом зі своїм колегою провів ревізію моєї мапи і залишився нею задоволений.

А стежка вела нас далі в ліс. Десь в районі першої почав накрапати дощик, від якого ми вирішили сховатись під пончо. Почали набирати висоту. Стежка серпантином крутилася між деревами і ставала дедалі крутішою. О 13:45 вийшли до полонини Шиса. Добрали води у гірському потічку і влаштували невеликий привал.

Якщо йдеш в гори необхідно правильно підібрати талісмани, які тебе будуть супроводжувать і надихати на шляху твоєму. Для нас такими стали качан капусти і книжка Торнтона Уайлдера. Качан капусти був принесений нами в жертву задля приготування салату. І коли ми пізніше ломили азимутом на Петросул через жереп і миршаву субальпійську рослинність, я відчував як качан капусти благодатно поновлює сили і не дає опустити руки мої додолу.

Отже, в районі третьої було прийнято рішення пообідати біля потічка. Наш скромний прийом їжі складався переважно з салату та бутербродів з битками. Гастрономічне міщанство на схилах Какарази. Відобідавши ми почали помічати сутєві зміни в погоді. З різних боків до нас клаптями сунув білий туман, почав накрапати дощ і час-від-часу гриміло десь з боку Говерли.

Йшли близько години відносно пологою стежкою серед туманів в атмосфері декадансу і упаднічєства. Накрапав дощ і продовжувало гриміти. Небо над нами було затягнуте темними хмарами, які важко нависали i не мали бажання куди-небудь рухатись. Опів на п*яту посилився дощ а блискавки лупили вже доволі близько. Вирішуємо зупинитись і перечекати цю всю катавасію. Виникали думки навіть розкласти намет, бо погодні умови нічого хорошого на другу половину дня не обіцяли. Але ми їх відкинули і пішли вперед як тільки більш-менш розвиднілось. Потім було ломилово по жерепу і сніжникам, бо ми по-ходу забрали правіше від погано промаркованої стежки.

В результаті вийшли до декількох розчищених бівачних місць. Зорієнтувалися по хресту на схилі і повернулися назад на марковану стежку. Попереду був Петросул. Говорити конкретно щось про погоду на вечір було проблематично, так як  ще було хмарно і час від часу піднімався доволі сильний вітер. Далі на Петрос вирішуємо не йти і стаємо табором  під Петросулом в п*ятидесяти метрах правіше від стежки у відносно затишній улоговині. На годиннику шоста вечора. Фігово що підвела погода.

Вечір видався вітряним, Дашидзе приготувала смачний сирний суп і зробила собі штані з флісової кофти. Я максимально зафіксував намет розтяжками а потім обклав його дерном і камінням на випадок нічної негоди. Біля нас лежав сніжник, з-під якого націдили мегасмачної і зубодробильної води на чай. Зідзвонились з групою Ігорька і домовились про зустріч на Несамовитому (плани на наступний день змінювались калейдоскопічно!). Ближче до десятої вітер вгамувався. Відбій.

День 2.

Прокинулися в районі сьомої. Доїли сирний суп, попили чайок. О восьмій вийшли на марковану стежку до Петроса. Ранок вдався теплим, але вітряним. Сонце ледь-ледь пробивалося крізь хмари. О девятій піднялися на Петрос.

Каплиця на Петросі явно знавала кращих часів. Ми застали її без бані (лежала поруч в декількох метрах) і доволі засраною всередині. В звітах читав, що каплиця сильно страждає від ударів блискавок. А раніше ще й хрест поруч був покручений. Виглядало це все як мінімум моторошно.

Шоколадки на вершині не їмо, бо сніданок був ситним і перекушувать хотілося в останню чергу. Зняли зайві шари одягу, трохи повтичили-пофоткали і рушили вниз.

Спускатися було весело. Стежка була розмита недавніми зливами і танучими на сонці сніжниками. Інколи виникало відчуття, що ти от-от бобслеїстом помчиш грязюкою по цьому крутому схилу кудись далеко вниз. Спустились без пригод і першим ділом перевдягнулися у "літнє" і трохи повтичили. Сонце пече. На небі ані хмаринки. Настрій шикарний. Говерла попереду.

Минули перехрестя, набрали води у потічку і почали пришвидчуватись. Мало не бігли. В такому темпі досягли полонини Скопеської. Тут зробили зупинку на "подзвонити". Біля місця стоянки є джерело зі смачнючою водою. Все, що я пив за останній день, було на смак як попіл, в порівнянні з цим джерелом. Нас обігнали два дядька, які швидко йшли в сторону Говерли. Один з них мав маленький рюкзачок, а інший не мав штанів. При цьому обидва мали трек. палки. Такий от цікавий тандем.

Наш темп ще пришвидчився! Ми практично летіли назустріч найвищій точці Батьківщини. Двічі зупинялись, щоб з жахом споглядать в калюжах гори тритонячої ікри і самих тритонів безпосередньо. Добігли до "Перемички" (на подвір*ї одного з будинків побачили наших напівголих друзів) і скинули швидкість, бо дорога пішла вгору. Наш шлях був завалений снігом і поваленими ялинками. Аж раптом позаду замаячіли наші старі друзі! Один з них вже біг у самих трусах. А над Говерлою тим часом збиралися потроху хмари. Вилізли до дерев*яного будиноча і вказівника (до Говерли 30 хвилин!). Повтичили під ним хвилин 20, понямали карманки і "Марії". Напівголі другани рушили на траверс, а ми полізли назустріч пригодам. Вилізли на Говерлу як і планувалося о третій. Здибали матрасну групу і відповіли на їхні численні питання по маршруту до Заросляка. Говерла була в хмарах, З туману виринали хрест, засрана стелла і якісь рендомні таблички.

Ландшафт максимально точно передавав атмосферу повного піздєца. Почалася невелика злива і десь далеко загриміло. Ми бігом знайшли маркування потрібного нам маршруту і побігли вниз. І тут почався град. Льодові горошинки розганялися вітром і потрапляючи на незахищені участки тіла створювали акупунктурний ефект. Хутко скотилися в своєрідний "кювет" обабіч стежки і сиділи прикриваючись карематами. Град з дощем посилився. Буквально за п*ять хвилин земля навколо нас була вкрита шаром білих льодяників, які можна було збирати жменями. Сиділи так хвилин двадцять. На додачу над нами почали фігачити блискавки і посилився вітер. В розривах хмар нам вдалося побачити в сідловині між Говерлою і Брескулом більш-менш нормальне місце, щоб зійти з хребта і перечекать негоду. Дочекавшись відносного затишшя ми підірвалися на ноги і полізли розмитою стежкою вниз. В процесі спуску в метрах двадцяти-тридцяти правіше від нас блискавка влучила в крутий гребінь Говерли і наша швидкість зросла в рази. Одним словом, ти в горах синок! Внизу, в сідловині, спустились в невеличку улоговину правіше від стежки на Брескул. Дуже швидко поставили намет і залізли всередину, бо надворі знов посилився дощ і вітер. Справжні почуття і переживання не купиш ні за які гроші.

Зняли з себе всі мокрі речі, вилили з черевиків воду і вдяглись у сухе, щоб трохи зігрітися. В цілому обійшлися без втрат - тільки трохи підмокли спальники. Наші плани дійти до Несамовитого накрилися мідним тазом. Зв*язку з нашими рєбятами не було, що настрожувало. Створили всередині намету мінімальний затишок і вирішили нарешті пообідати і попід*їдати запаси хавки. З погодою ситуація кардинально не змінювалася. Небо було затягнуте темними хмарами, йшов дощ, зривався поривчастий вітер і час-від-часу десь гриміло. Корочє, вирішили тут же і ночувать, тому що шансів продовжити нашу подорож в той день практично не залишилося.

Приготували буржуйську картоплю. З чаєм з*їли наші заслужені вершинні шоколадки за цей день. Потім прикидали можливі маршрути на наступний день. Грунтовно консультувалися з цього питання у телефонному режимі з аксакалами. Решту вечора провели читаючи вголос "Міст короля Людовика Святого" Торнтона Уайлдера. О третій годині ночі зненацька ущух вітер. Настільки зненацька, що я аж прокинувся.

День 3.

Нічого так не піднімає настрій як сонячний ранок. Спогади про дрислячі пригоди на Говерлі розвіялися швидше, ніж встигли підсохнути замочені днем раніше речі. Поснідали буржуйською картоплею, попили чаю, зібралися і рушили далі назустріч пригодам. У нас було декілька варіантів потрапити до Заросляка. Можна було йти через Говерлу (зацінити краєвид і всі діла), стежкою по хребту Брескулу або спуститись вздовж витоку Прута. Корочє при першому погляді на мальовничу долину між Говерлою і Брескулом стало ясно, що йдемо вздовж Прутця Заросляцького.

Останні сумніви розвіялись, коли ми вийшли на нормально протоптану стежку, що вела вниз. Шлях в долину був крутим і насиченим. Останній відрізок спуску подолали по сніжнику верхи на рюкзаках. Далі стежка вела нас вздовж потоку по лівому берегу.

Місця тут просто шикарні: купа місця, щоб стати табором, вода під боком, повна відсутність людей. Аж раптом стежка обірвалася. Ми підійшли до 80 метрового водоспаду.  Доля загнала нас в глухий кут - куди не сунься всюди якась параша з крутими схилами або стрьомні сипухи.

Після тривалих роздумів було прийнято рішення йти в лоб по дикому східному схилу Говерли з подальшим виходом до синього маршруту на Заросляк. Підйом обіцяв бути як мінімум крутим. Приблизно накидавши план сходження з прив*язкою до скупчень каміння та чагарників, ми рушили вгору. Для таких двох калік як ми, це був воістину героїчний підйом і завершився він зустріччю з групою туристів, які завірили, що до Заросляка година ходу.

Спускались вниз, лякаючи випадкових спврозмовників градом і повним піздєцом (а до цього, судячи з хмар на Говерлі, все і йшло). Народу на Говерлу валило дофігіща.

Від Заросляка до Ворохти їхали в таксі з жіночкою з Сєвєродонецька, яка минулого року була в центрі подій при окупації Криму а згодом пережила розгул банд Мозгового і чєчєнців в рідному місті. Розказувала про мера-сєпаря, мєнтів-підарасів, вижившу з розуму комуністичну вату, недолугі дії ВСУ по нормалізації становища, псевдозамінований український прапор (щоб не так просто було зняти) і багато чого іншого.  Потім це все переросло в дискусію з водієм таксі по злободенним проблемам сучасності. Корочє, Схід і Захід разом, а Сєввєродонецьк - це Україна, йопту. Водій таксі повідав нам таємницю спуску з водоспаду - стежка до Заросляка ніби то проходить десь правіше від потоку. На вокзалі дізналися, що у зв*язку з ремонтом шляхів, дизель до Франківська відправляється безпосередньо з Ворохти. Вирішили перед дорогою чогось пообідать і пішли до кафе "Оксамит". Найголовніше в закладі громадського харчування - це, безперечно, атмосфера. В кафе "Оксамит" атмосфера створюється плеядою бронтозаврів української естради на чолі зі Степаном Гігою та Аллою Кудлай. А ще тут готують здоровенні та мегасмачні деруни.

На городі кури гребуться, а в саду дівчата гуляють... 

Чоботи, чоботи з бугая, не бояться холоду, нічого... 

Їхали дизелем до Франика як царі в плацкартному вагоні. Народу було небагато. Передивлялися фотки, читали, втичили у вікно. Намагалися не пропустити мегашикарну станцію, яку проїжджали повертаючись з Мармаросів минулого літа і чию назву ніяк не могли пригадати. В результаті ми її таки пропустили і не зауважили. Це був Татарів.

Наша авантюрна подорож підходила до свого логічного кінця. В Івано-Франківську дощило, тому ми сховалися у напівпорожній "Ситій ложці", де і чекали нашого потягу до Києва. Головними ворогами спонтанних і сумбурних подорожей були, є і залишатимуться бокові плацкартні місця біля туалету. Але наші мандри Карпатами були того варті. Однозначно.

21-23 травня 2015