Post mortem

Вперше в житті мені довелося відчути атмосферу приміщення, в якому зупинився час. Блукаючи вздовж берегів Прута в пошуках яблук, я зі своїм швагром наткнувся на покинутий будинок. Всередині була лише одна обжита кімната, весь інший простір використовувався для господарських нужд і був завалений ящиками, рамками з вощиною, вуликами, мішками та іншим реманентом.
А от в кіманті всі речі були на своїх місцях і чекали на людей: на вішаках висіли капелюхи і картузи, біля старої кахельної груби лежали складені полінця, на маленькій газовій плиті (на дві конфорки) стояв чайник, ліжко з металевими бильцями було акуратно застелене. На стіні над диваном висів "фотоколлаж", складений з чорно-білих фотографій різних часів. Якби не пил, що вкривав все довкола і специфічний запах покинутої будівлі, то можна було б подумати, що тут і досі хтось живе. Якимсь дивом все залишилось на своїх місцях в цій кімнаті. Я відчув себе ніби в залі музею. Але згодом я усвідомив, що тут я гість небажаний. Що всі ці речі: коробки сірників, складені газети, механічний будильник, образи на стінах, телевізор (такий маленький, радянський з кінескопом), диван, черевики, в*язки ключів і всілякий інший дріб*язок належали іншому життю і не можна просто так в нього втручатись, навіть якщо воно (життя) вже давно скінчилося. 

Ми вийшли з будинку, зачинивши по собі двері. Надворі було мрячно і непривітно. До старої станції-будки (вона знаходилась одразу за похиленим парканом садиби) повільно підповз вечірній дизель. Він трохи постояв і канув у надрах тунелю.

Ми посмикали старі яблуні і рушили назад до табору.