Лейпціг

Мені завжди подобались міста, в яких є щось більше ніж просто вичищений і відреставрований центр для приманювання косяків туристів. Я з жахом в очах тікаю від цього награного благополуччя в темні провулки до пусток з облізлою шткатуркою, забитими дошками вікнами, бляклими фресками, скрипучими сходами в під*їздах і всіма іншими атрибутами колишнього добробуту. В цьому плані Лейпциг мені імпонує, бо тут є на що подивитись.

Внаслідок депопуляції населення Лейпцигу за останні сімдесят років скоротилося майже на 200 тисяч осіб. Люди полишали нажиті місця (переважно у західному напрямку) рятуючись від війни, радянської окупації, ГДРу, пост-соціалістичних злиднів і просто в процесі субурбанізації.

Лейпциг дуже зелене місто. Тут купа парків, скверів і всяких інших рекреаційних зон. Тому до центру міста шикарно підбиратися по широким і не дуже алеям, час від часу зупиняючись щоб крадькома перехилити у затінку альтанки пляшку місцевого оскомовикликаючого пива, погратися на дитячому майданчику чи порозглядати російськомовних рибалок. Парк імені Клари Цеткін ідеально для цього підходить. 

Неподалік від Томаскірхе (де поховано Баха) знаходиться меморіал жертвам Холокосту. Він являє собою ряди порожніх стільців, що розташовані в межах молитовного залу зруйнованої нацистами синагоги. По глибині задумки він мені нагадує меморіал на набережній Дунаю в Будапешті. Пам*ятник простому черевику, який наказали зняти перед екзекуцією, чи стільцю, з якого підвелись і пішли назавжди, нічим не гірший за будь-який монумент чи скульптурну композицю. 

В Лейпцигу знаходиться пам*ятник Битві Народів. Подібні масивні, мілітаристичні та агресивно модернові монументи може будувати тільки країна, що готується до війни. Як на мене, то цей циклопічний надгоробок загиблим в бою треба оцінювать виключно здалеку. Поки його відображення вміщується в прилеглу водойму. Чим ближче підходиш, тим виразнішими стають усі ці єгипетські орнаменти, напівголі воїнствені женщіни і роботоподібні воїни в середньовічній екіпіровці. При цьому махіна монумента починає добряче нависать над тобою, і вже світу божого не бачиш тільки це гіпертрофоване нагромадження з масонським душком. Емоції неоднозначні, якщо коротко.

Пізніше я дізнався, що в 1945 році в монументі забарикадувались із солідними запасами амуніції 150 ССівців щоб до кінця тримать останню оборону міста. Я твердо впевнений, що сам вигляд цієї споруди міг наштовхнути на думку закритися в ній з гвинтівкою і відстрілюватися від усього живого, що лишилося ззовні, тому місце було обране дуже правильне. Але робота артилерії союзників зашкодила їхнім намірам і вони здалися. Такі вот пирожки.

Лейпциг може похвалитись найбільшим в Європі залізничним вокзалом. Просто місто циклопічного будівництва-не інакше. На фото-нова мерія та федеральний адміністративний суд.

В Лейпцігу ми жили в хостелі Blauer Stern. Колись це був  класичний дохідний будинок, який, скоріш за все, повторив долю багатьох інших будівель в околицях історичного центру міста, що стали пустками. Проте нинішній хазяйці вдалося дати будинку нове життя і перетворити його у місце, до якого хочеться повертатись. На першому поверсі хостел мав кухню і великий зал-вітальню. Крізь його численні вікна можна було спостерігати розмірене життя вулиці. Нам пощастило на погожі дні і вітальню в буквальному розумінні просто заливало світлом з вулиці. 

Муніципальна влада міста доволі своєрідно вирішує проблему засилля покинутих будинків. Пустки передаються у співволодіння усім бажаючим громадянам, які можуть там жити, сплачуючи тільки за житлово-комунальні послуги. Благоустрій при цьому повністю лягає на плечі бажаючого пожити в сецесійній пустці волонтера.

Одним словом, заселяйся, живи, плати за комуналку, доводь до ума і забудь про орендну плату. Як наслідок, в Лейпцігу почали з*являтися будинки-комуни. В одному з них пощастило побувать і мені.

Передати атмосферу будинку з його мешканцями дуже важко. Різнокольоровий кахель, облуплена штукатурка, дерев*яні різьблені двері в елегантних одвірках, скрипучі сходи, затерті візерунки фресок, пучки дротів в старій ізоляції, різномастні меблі. Центрального опалення будинок не має, тому практично в усіх кімнатах стоять кахельні груби. На кожному поверсі є спільна кухня та санвузол. Дух класичної совкової комуналки тут відсутній і гуртожитком назвати це все важко. В комуні люди разом купують продукти, готують їжу, рубають дрова для опалення, виховують дітей членів комуни, роблять ремонт, прибирають, займаються освітою. Декілька разів на тиждень в комуні відбуваються пленуми, на яких обговорюються поточні питання комуни і приймаються шляхи їх вирішення. Такий собі ідеальний лівацький ОСББ. 

Комуна бере активну участь в програмах освітньо-культурного обміну і отримує в рамках співпраці з відповідними європейськими фондами певну винагороду за розміщення на своїх площах приїжджих з інших країн. Скажімо, на час нашого перебування в комуні жила дівчина з Петербургу, яку громадськісь недолюблювала. Росіянка не хоботилась і не брала участі в житті комуни. Такі от діла.

Лейпціг воістину шикарне місто. Тут важко щось ще додати.

Грудень 2015