Львів (спроба №2)

Мене доводять до сказу одноманітні історії про те, як шикарно п`ється кава на літніх майданчиках розкручених львівських кафешок. Або як захопливо стояти в черзі до Криївки чи Гасової лямпи. Для мене Львів-це не кава і точно не тематичні забігайлівки. Львів це пласт культури, який з кожним роком зникає під натиском невблаганного часу, євроремонтів, реставрацій та перебудов. Я не готовий закривати очі на брудні вулиці, непрацюючі банкомати, неохайні мафи, гіпертрофовану руку Чорновола, залізобетонного покруча в провулку Крива липа, мракобісну хресну дорогу на Високому замку, сквер Святого Юра і купу іншої фігні, щоб бачити у Львові сонцем осяяну культурну і кавову столицю України. Львів потрібно не ідеалізувати. Його треба сприймати комплексно, з усіма його чеснотами і вадами. В усій його полікультурності і різноплановості.

Ранковий вокзал

Залізничний вокзал Львову (і його околиці) в опів на сьому ранку виглядає абсолютно непривітно. Людина, що була розбуджена після тривожного сну в потязі міжміського сполучення, завжди шукає хоча б крихту співчуття від ближнього свого. Хоча б мінімальний зацеп взаємопрозуміння, щоб дертися далі по важкій стіні життя. Нічого такого в ранковому львівському вокзалі ви не отримаєте. Будьте готові до цього. Вас буде чекать пасивно-агресивний мужик в камері схову, божевільні бомжуваті люди зі здоровенними картатими торбами, таксисти та автобусні зазивали на ґанку, калюжі та бруд на площі, хамовиті касирки автовокзалу, напівтверезі об*єкти, що виринатимуть з глибин цілодобових наливайок etc. etc. Треба зібратись з силами і прориватись в бік костелу Ельжбети.

Кастелівка

До Львову я готовий їхати як мінімум заради трьох речей: Жовківського передмістя, околиць Личаківського цвинтаря і Кастелівки. І якщо для перших двох локацій найкращий сезон до відвідування це весна або бабине літо, то Кастелівку можна відвідувать за будь-якої погоди чи сезону. Корочє, коли я приїжджаю до Львову ранковим потягом і не знаю шо робить і куди податись, то першим ділом я йду в напрямку Кастелівки.

Було ще доволі темно, коли у нас над головами згасли ліхтарі і нас накрило ранковими сутінками. Ми з Дашкою не переслідували жодної конкретної цілі. Ми волоцюжили в бік Кастелівки і мололи всякі бздури. Особливо довго ми обговорювали план реконструкції монумента Бандери біля Ельжбети. Було б непогано аби Провідник пускав з очей промені смерті, якими б кожен день руйнував [завчасно встановлену у його ніг комунальними службами міста] масштабну модель Кремля. І щоб при цьому пускав вогонь ротом і проголошував промови. Це було б як мінімум видовищно!

В процесі блукань ми встигли відвідати похмурий дворик на Антоновича, зацінити шикарні [нещадно пофарбовані в кислотні кольори і завішані зовнішньою рекламою та кондиціонерами] будинки польського функціоналізму на Київській, провідати замок на Чупринки, потім звернути на вулицю Левинського і знову потрапити поміж зразків польського функціоналізму, який нас супроводжуватиме і на Котляревського [особливо будинки із закругленими балконами!]. В результаті ми доблукали до нічим непримітної і навіть химерної вулиці. Тут шикарні вілли (явно кінця позаминулого століття) межували з недолуго впихнутим дитячим садком і якимись хаотичними приватними гаражами. Закінчувалася вулиця замкнутими брамами. Для мене цей куточок став персональним відкриттям. Як виявилося пізніше, за однією із брам знаходиться колишня вілла Захаревичів "Юлієтка". Зараз в ній хостел. Вулиця називається Метрологічна (за поляків називалася Strzała, сиріч "стріла") певно шо в честь представництва Львівстандартметрології, розташованого у віллі за іншою зачиненою брамою.

Навколо Ринку

На площі Ринок заливали каток і починав збиратись натовп. Трапився персонаж у вигляді жлобуватого на вигляд, російськомовного дядькя, шо пропонував провести екскурсію. При цьому він намагався говорити з акцентом одесита. Короч сюрреалізм. Ми з Дашидзе вирішили сховатись від цього божевілля (і кізячилова) в експозиціях історичного музею чорної кам*яниці. Наша екскурсія закінчилася в безлюдному італійському дворику палацу Корнякта. Доволі незвично було бачити це місце абсолютно порожнім.

Згодом ми попрямували до вірменського собору і нас спіткала небачена вдача - ми потрапили на недільну службу. Я багато чув про вірменські літургійні хори, і от нарешті довелося почути і побачити на власні очі. В соборі мені завжди подобалася та атмосфера, яку створюють фрески Розена. Коли сидиш отак поміж напівпрозорих душ ченців і зіркою на місці голови Іоана Хрестителя, а навколо лунають урочисті співи, то на душі стає дуже легко і з голови йде всяка суєта. І йти вже нікуди не хочеться.

В пошуках подарунків для Барабоїв завалилися в Правду-Б. Послухали шикарну музику, понадивлялись на дивовижні речі [Любіть Україну, як Йода любіть!, полотно, масло]. Накупили штанів, футболок, ложок і отримали знижку за намальованого мною Русалобобра з трубою як у Дізі Джілеспі (картон, фломастери). Корочє, чергова світла пляма від походеньок Львовом.

День вдався зимним, тому ми не впускали нагоди потусити десь в затишку. З цією метою, але насамперед задля культпросвітлення, ми потрапили до музею релігії та послухали концерт органної музики в трапезній Домініканського монастиря. Також пороздивлятися різні цікаві експонати обрядової та культової діяльності людства. Дашку тут вразили автентичні єгипетські мумії кота і сокола. Мене ж вразив той факт, що вхід до туалету надійно приховано драпуванням одразу ж біля діорами з розіп*ятими на хресті людьми [один з них гіпотетично міг бути Джізусом]. Дивовижно! В цілому, експозиція музею шикарна і різноманітна. А на концерті грали твори Баха і Генделя (у обох юбілярів 330 років з дня народження в 2015 році!) на найстарішому діючому оpгані в Україні. Час проведено з користю, одним словом. З музею ще запам*яталися зіпсовані фрески - совкові електрики прокладали проводку суворо і особливо не морочились.

Шикарно перекусили бутербродами з чаєм на лавці під монастирем Бернардинців. Наша трапеза мені чогось нагадала шахтарський "тормозок"-вчини павзу і понямай! Нема нічого кращого за неспішне поглинання бутербродів посеред вогнів вечірнього міста. Єдиние, що заважало, так це дубак і пориви вітру. Біля решток Золотої Рози заскочили погрітись до кав`ярні "Теплий п`єц". Посиділи в цьому доволі затишному місці. Особливістю його є купа автентичних пічок з різних будинків Львову та оригінальні рішення в інтер`єрі з керамічних плиток. Потім ще полазили навколо старого ринку і, понямавши в Атласі штруделя з кавою, подалися пішки до вокзалу щоб замкнути наш трек.

Нічний вокзал

Налазившись по місту ми вирішили кинути якір в одному із залів очікування залізничного вокзалу, від якого, власне, і мав відбувати наш автобус до Вроцлава. Нічні вокзали у мене завжди асоціювалися з процесом умиротворення і лінивої дрімоти. Така собі лаундж зона. І якщо ранковий вокзал дере з тебе лахи, то нічний вокзал прагне тебе залюлять і всіляко сприяє твоєму катарсису. Щоб душа і бренне тіло краще справлялись з усіма викликами і випробуваннями на твоєму шляху. Хтось із мудрих казав, що треба бути гнучким як лоза і щедрим як інжир. А не злим, черствим і мудакуватим ублюдком. Конфуцій по-ходу. Стопудово.

Грудень 2015